Нова книжка Карманського{71}

Кілька місяців тому в київських книгарнях з’явилася нова книжка поезій Карманського, «Al fresco», четверта з черги, коли не брати під увагу його юнацької «Теки самовбивці»… Прегарно видана, в делікатній обкладинці, вона становить живий контраст з убогою зовнішністю теперішніх київських видань; суцільна, витримана в одному настрої, вона являється немовби гострим докором нашим наддніпрянським поетам, які й досі не знають, чим повинен бути збірник поезій.

Нова збірка Карманського належить до обсягу сатири; «віршована проза», — атестує її сам автор. Тема її — перебування галицької освіченої суспільності на чужині під час російської окупації, «лихоліття віденської Одіссеї». Розроблено сю тему в тоні гострого і гіркого сарказму. Читаєш, і мимоволі спадає на думку, що фарби, якими виписано картину, приготовано на тій славетній, все роз’їдаючій (крім кінських копит) Стіксовій воді, про яку оповідають грецькі міфологи. Епіграф звучить, як акт обвинувачення: «Возлюбили єсте злобу, п’янство, лжу, жажду, гордость, скупость і прочая неправди, а не уповаєте правдою спастися».

Вістря обурених «ямбів» Карманського звернено проти провідників галицької суспільності в часі війни, проти патентованих ц. к. патріотів, великих людей, що «в крузі самих батьків сідають на совіт». Вся сила книжки в різкому протиставленні сторін народного горя, безумства і жаху війни і — сервілізму та «високої» політики народних вождів. З одного боку — «пожариська сіл», «дух заглади», що проноситься над цілим краєм, «конаючий люд», що жде не дождеться світлішої хвилини і «бореться з одчаєм», з другого — вожді, «діячі» і «блазні», що «кричать край вікон міністерств: да святиться війна», ждуть синекур і мріють про «масні директорські посади». От ті суперечності життя, які одкриваються поетові в подіях кривавих років.

Мужик в лісах по норах мерз

В тривозі і безсиллі,

А патріот в столиці верз

Про села в ріднім стилі.

Черкес лупив останній сніп

З мужицького загону, —

А ми несли до княжих стіп

Данилову корону.

                         («Ідилія»)

Для сих «ми», для патріотів — «витязів», патріотів — «вістунів», поет не жаліє фарб з своєї палітри, старанно вимальовує довгу низку одворотних образів, в які вкладає весь свій темперамент. «Далеко від страхіть «війни і хуртовини» під шум «дунайських хвиль», лежачи на пуху «позичених перин», «патріоти», все ті ж тирольці сходу, якими були їх прадіди, складають свої «воєнні гімни»… А от і обстановка, в якій зростає войовничий їх настрій, — Ucraina militans.

Духом все молоді, тілом дряхлі діди,

Ми верстаєм дорогу сліпцями,

Йдем вперед навмання і вступаєм в сліди

Тих, що вели народ манівцями…

Держучися не раз романтизму дідів,

Вічно рвемся кудись полетіти;

Вічно хорі од мрій, вічно п’яні од снів,

Покалічені Ікара діти…

І хоч часто від ран на Ґолґофі падем,

А все вірим, що ми непобідні,

І несем на чолі наш рабський діадем,

Такі бідні, до зависті бідні…

Суспільність, що й досі живе пережитками дідівського романтизму, без гордості, без почуття честі, темний народ, — от той ґрунт, на якому пишним цвітом процвітає сервілізм і політичне ґешефтярство. Навіть великої науки, щоби засвоїти ту техніку ґешефтярства, не треба. «Навіщо нам тих штук, — наш люд такий ще темний»… потрібно лише спуститися дещо з свого п’єдесталу, кинути якісь порожні гасла, і наш народ розв’яже калитку, охоче заплатить свою данину, — треба тільки

Ударити в боляк народних кривд і жалю,

І все одчиниш сим посвяченим ключем.

Атмосфера глухого провінціального життя, перенесена до столиці, вічне прислужування і рабство проходить перед нами в цілій низці портретів. От один із «діячів»: замолоду «мізерні ритми і рими», побивання філістерів сумом елегій і жаром промов, радикалізм і навіть «анархізм», а кінець кінцем — битий шлях, заслуханість в любий звук грошива, бонтон. Спокійно, без сумніву і вагання тепер гряде він «крізь вир життя філістром» («Метаморфоза»). А от другий «піонір», що з великою енергією крає культурним плугом свій загін, чий мозок «всьому промощує дороги», збирає зернятка до зернят…

Боян, Достава, Труд, Трост рідної безроги

Просвіта, Банк і Юр — усе те мій терен…

Лежить такий патріот в «леговиську брудному» (трохи неясно, чому неодмінно брудному) і нарікає на важке ярмо, наложене на нього рідним краєм.

І днесь… Засідань п’ять, потім аж два комерси,

Один гучний en gale, а другий — в separ?e,

Відтак до бюра йди, підписувать раверси,

Потім… скажіть самі, як чоловік не вмре?

                                           («Ессе vir»).

А от і загальна характеристика сих славетних ab arte viros:

Зади у них від сидження широкі,

З безумності — маленькі голівки…

Куди не йдуть, все хибні ставлять кроки,

Бо замість прямо йти, все скачуть на боки.

А лапки в них, мов у собак, що служать,

І спереду нависли в них торби,

Все глядають чогось, з усяким дружать,

З поклонів їм кидаються горби.

                                      («Канґури»)

Другий образ діяча — попугай, що самотою ходить серед інших птахів, «поміж всіх одинцем», в синьо-жовтому пестрому строю. Над невольником глузують вільні неосвоєні птахи, а він одноманітно співає все тієї ж пісні: «Какаду, какаду… Мені добре з моєю нудьгою… Я рабом народився і рабом вже й буд?»…

Од портретів Карманський переходить до жанрових картин. Просто з натури списує він промову «патріота» на сходинах «земляків» в Відні, подаючи в дужках свої саркастичні коментарії, або дає образ інциденту на політичному зібранні. Один з високолетних політичних діячів, із тих, що «садили королів на київськім престолі», широко розводиться про політичні здобутки канґурівської політики, аж поки не наривається на убійчі питання («Інцидент»). В усіх сих малюнках, поезії, розуміється, небагато — надто переважають хронікарські подробиці. Із віршів такого роду, без сумніву, найкращим є «Шевченкове свято»: жирандолі і квіти, столична зала, бальові убрання, «фраків хоть не числи», салоновий репертуар — Шопен і Ґріґ, — і поруч з тим на сцені бюст поета, котрий так зле себе почуває в чужому оточенні.

Гримить могутній хор, оркестра шумно грає,

Вколисує до мрій квіт вкраїнських синів,

І дивиться Тарас, і нишком позіхає:

«І відки я прийшов між тих чужих панів?»

Та й справді: най би ти прийшов сюди, поете,

Таким, як волі ти проломлював кордон,

То наші молоді зблазовані естети

Вдягли б на тебе фрак, а ні — monsieur, pardon!

Справді, чи знайдеться ще щось так далеке одно од одного, як той давній поет, з героїчною душею, який серед усіх перипетій трудного життя зберіг серце хоча й замучене і «поточене горем», — але щире, «не холодне», і сі маленькі людці, бідні душею «до зависті», яких девізом є: «да святиться підлота»?

Болить мене душа… Що? Знов сей клятий біль?

Поете навісний, зміркуйся, не хули!

Навіщо сієш тьму? Яка є в тому ціль?

Дивись на руський край і Господа хвали.

На наші болота ясніє Божий світ…

І падають дощі, і сходить гожа тьма.

Нам солить чорний хліб кервавиця і піт,

У нас є храм і піп, і цензор, і тюрма.

Такий основний настрій, що почувається на протязі всього «Al fresco». Само собою розуміється, далеко не всі речі, що входять до збірки, мають однакову художню вартість; можливо, що поет не завжди буває справедливим супроти галицької суспільності, можливо, що надто багато темної фарби поклав він на змальовані ним картини, — але книжку з усім тим маємо свіжу і яскраву.

В українській поетичній творчості Карманський займає свою власну постать. Співець бездонного смутку, він завжди обертається в сфері понурих, сумом і жахом проймаючих образів: «Mare tenebrarum», «Стара святиня без жерця», «Мара вбитої любові», «Сіра скеля», що «купається в морі», де в камінному ложі спочиває серце поета, між тим, як дух його блука «світами з вічною тоскою», і над усім тим, на небесному престолі «всесильний цар, істочник всіх страждань», що на всіх нас спустив довічну ніч і для розради кидає нам «свої убійчі громи». В перших збірниках ми знаходимо поетичне «Тіням неньки», прекрасний образ matris dolorosae, щире і просте: «як неопірну пташину», але дедалі, то все більше поет немовби грається своїм ефектовним і афектованим смутком — «Пливем по морю тьми човнами горя й смути, як сіра тінь імли, що йде безкраєм піль», «Я жду на осінь, як вдовець бездітний», «Чоло моє побілене журбою» — сі всі образи і порівняння стають немовби заученими і повторюються при кожній нагоді. Од поезій Карманського все більше починає одгонити манірністю. Його «Місячна соната» є найліпшим прикладом поезії, заснованої виключно на зовнішніх ефектах, де, крім привичних прийомів, нема нічого. Зловживання фразою трапляється подекуди і в «Al fresco».

Гей, смійся, смутку мій…

Щоби глухі й сліпі з тривогою дізнались,

Як в нас ридає сміх і як смієсь одчай.

Але загальний тон тут простіший. Декламації, порівнюючи з «Пливем по морю тьми», дуже мало. А найголовніше те, що до низки давніх поетичних тем Карманського прилучилося багато нових і свіжих, які роздвинули рамки його творчості, розірвали коло привичних настроїв, що вже починало звужуватись, і тим відкрили перед поетом перспективу дальшого розвитку.

1919