Мої зустрічі з Г. І. Нарбутом{156}

Серед різних гуртків українських, в яких мені доводилося бувати і обертатись, починаючи з останніх класів гімназії, я нічого не можу пригадати собі такого непретензійно-веселого і без застережень талановитого, як співробітницький круг «Нашого минулого» з його трьома стовпами — Г. І. Нарбутом, П. І. Зайцевим, В. Л. Модзалевським — та неперіодичними на помешканні Г. І. Нарбута сходинами. Там, на Георгіївськім провулкові, проти славетної брами Заборовського, у великих світлих кімнатах з стильовими меблями та колекціями старого скла збиралися художники, історики, історики мистецтва, критики, видавці, історики письменства. Панував щиро-товариський, привітний тон. Нарбут вносив до того гурту широкий розмах і сміливість своєї виключно обдарованої вдачі. Не вважаючи на свої 32—33 роки, він — такий часами безпосередній, з дитячим жартом напоготові — справляв враження літнього, мудрого, віддавна сформованого, кожної своєї лінії певного майстра, до якого підступати годилося з респектом і увагою. Модзалевський вносив до гурту свою тонкість душевну і високу моральну культуру, а П. І. Зайцев свою жадобу до людей і до всього цікавого в людях, що робило з нього талановитого педагога і прекрасного організатора.

Спогади багатьох учасників тих веселих «бенкетів товариських» накреслили досить яскраво одно з останніх зібрань гурту з приводу 25-літніх роковин літературної діяльності С. О. Єфремова. Збори ті відбувалися вже після громадського пошанування С. О. Щоб не обтяжати ювіляра урочистостями, святковано було, власне, 89-й рік народження міфічного Лупи Грабуздова. «Неслужащий дворянин», з маломаєтних поміщиків пирятинських, Лупа Грабуздов був артистичним витвором гурту, українським Козьмою Прутковим, що мав своєю постаттю віддати всі етапи українського життя й руху XIX—XX віку. Я пам’ятаю на цьому бенкеті Нарбута — в жупані, в старосвітських кольорових чоботях, — пародійні реферати про рід і особу Лупи, веселі оповідання А. В. Ніковського та П. І. Зайцева, що затяглися до білого рана, — тодішнім звичаєм, бо виходити на вулицю вночі було небезпечно, — декламацію П. Я. Стебницького (Український громадянин перед образом св. Миколая) і наше власноручне розписування на виданому С. О. Єфремову від імені Мандрованої Академії (Academia Vagabunda) латинському, роботи Нарбута дипломі «доктора шляхології». Цей диплом фігурував на останній виставці Нарбута і дає прегарно відчути, скільки хисту і мислі, знання й веселощів вносило товариство в свої відпочинки.

Мене ввів до гурту П. І. Зайцев, десь по весні 1918 року. Я викладав тоді в 2-й українській гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перервах між лекціями — в книгозбірні, учительській, на коридорі — наблизили нас одне до одного, і П. І., як завжди, темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників «Книгаря», підбив зібрати переклади латинських поетів до окремої збірки, сам запропонував її «Друкареві»; він же взяв у мене і деякі історично-літературні матеріали для «Нашого минулого». То були виписки з родинного альбому 60—70 років, де, серед злободенного російського матеріалу, містилися відписи ранніх українських авторів, відомих і невідомих, а серед них — анонімна поема (один з останніх відгомонів «котляревщини») про смерть кавказького генерала Завадовського, змальованого українським «Громобоєм» та запроданцем диявола.

Коли, скоро після того, в розмові з В. Л. Модзалевським я згадав, що мені треба навести в російському біографічному словнику справку про Завадовського, В. Л. запросив мене до себе, щоб дати мені ту змогу, і до речі похвалитися новими своїми відомостями про смерть гадяцького полковника і літописця Грабянки (ми сходилися з ним в симпатії до цього несправедливо принижуваного автора XVIII віку). Ввечері того ж дня я був у В. Л. на Георгіївському провулку. Саме в середині нашої розмови в кімнату ввійшов Нарбут — в сірій, артистично покроєній блузі, високий і ставний, про щось запитався коротко і діловим тоном, а потім сів і увійшов до нашої бесіди. Мені одразу впав до уваги його глухівський акцент на а, що так дратує наддніпрянців і до якого легко звикаєш, живучи довший час на Чернігівщині. Все те, що говорив Нарбут, було коротке, розумне і влучне. В кожній характеристиці людей і побуту XVIII віку (розмова йшла про «людей старой Малороссии») почувався художник, що перш за все бачив обличчя, обставини, весь характерний антураж віку. Тоді ж таки я відчув вперше, що, не вважаючи на невелику, по суті, різницю в літах, Нарбут внутрішньо на цілий десяток років старший від мене, що я перебуваю ще в стадії учеництва, коли він в такі літа вже мав тверду руку майстра і ясне розуміння своєї життьової задачі. Вряди-годи я поглядав на його, і якось не в’язався мені цей спокійно-упевнений майстер з тим образом молодого бешкетника, що вставав з оповідань товаришів-глухівчан про нарбутівські гімназіальні роки. Тут була імпозантна, сильна постать, там — провінціальна безпосередність і та «буєсть юності», про одігнання якої молилася спеціальна єктенія шкільних молебнів на початку року. Тільки пізніше я розглядів у Нарбуті його — «глухівську буєсть», — коли на одному зібранні на Преварці у П. О. Балицького Георгій Іванович побачив казенного картуза з бронзовим орлом і кокардою, враз запалився, виламав орла і закинув його у бур’ян: «Ненавиджу цю орляку!»

Мої ділові стосунки з Нарбутом були нечисленні. Один раз я заходив до нього з проханням зробити нову обкладинку для «Книгаря», заставки, кінцівки і назви відділів. Нарбут згодився, але через хворобу не встиг виконати своєї обіцянки. В числі 29—31 «Книгаря» уміщено його заставку (не вельми, як на нього, вдатну) з маркою видавництва «Час» (пісочний годинник і крила). «Як ви можете терпіти оту свою марку, пора зробити з неї щось путнє», — говорив він мені, тикаючи пальцем на справді безсилу і вельми аматорську марку видавництва. Обкладинку для «Антології римських поетів» Георгію Івановичу замовляв П. І. Зайцев. Робив її Нарбут уже тяжко хворий, лежачи в ліжку, на рисувальній дошці. Обкладинка вийшла строга й мила, і Г. І. любив коментувати її, з’ясовуючи нерівність овалу камеї і гострий свій підпис під медальйоном. Обидва талановиті наслідування цієї обкладинки роботи Кірнарського — до «Золотих богів» Косинки («Слово», 1922) і «Трофеїв» Ередія (ГІЗ, Ленінград, 1925) далеко нижчі за свій прототип. Не вважаючи на всю технічну вправність Кірнарського, це все-таки

…разыгранный Фрейшиц

Перстами робких учениц.

Я прекрасно пам’ятаю дві мої розмови з Г. І. Нарбутом. Одна з них стосується до кінця 1919 року, друга до початку 1920. Я сидів у Нарбута ввечері коло столу, за яким він вголос обмірковував одну з графічних робіт, взятих, здається, «хліба ради насущного», і своїм звичаєм підтримував при тім легку несилувану розмову: лаяв друкарів за несмак та рутину, розповідав про друкування «Аполлона», про типографію «Сиріус», про так званий «єлизаветинський» шрифт, а закінчив заявою, що вінець своєї роботи графіка бачить в утворенні художнього шрифту, в якому має використати графічний стиль український XVII—XVIII вв. Взагалі українська книжка повинна виробити свої формати, свій тип обкладинки і свої шрифти: один на зразок єлизаветинського, тільки простіший, «без хвостів», другий тонкий, подібного ж рисунку, третій — для художніх видань — український бароковий. Але творити шрифт — то «велика морока»: треба опрацьовувати кожну літеру, кожну дрібницю приймати до відома, розміряти. Часу на те поки що немає. Але раніше чи пізніше, а за ту роботу він візьметься. У мене було враження, що Г. І. уже бачить всі свої шрифти в книзі, що він одразу міг би в олівцевім нарисі дати ту або іншу літеру, і тільки брак часу спиняє його.

Друга розмова — пізніша — розпочалася з питання про збірник пам’яті згаданого уже Лупи Грабуздова, який гадало в дуже обмеженій кількості примірників випустити видавництво «Друкар». Планувалися статті про рід, життьову та літературну кар’єру Лупи, спогади про нього, його мемуари, вірші, наукові твори. Нарбутові мала належати вся графічна сторона видання: обкладинка, заставки й кінцівки, портрети Лупи, силуети його приятелів (спеціально для того кожний з учасників збірника мусив фотографуватися на профіль в майстерні Аршеневського) і т. д. Георгія Івановича обходив, між іншим, план перебудування Грабуздівки, накиданий рукою Лупи. Пригадую одну деталь: проектуючи перебудування, славетний громадянин розпочинав з однієї надвірної будови не найпочеснішого призначення. Другий проект був такий: місячна ніч, силует півзруйнованого млина, що був колись основою матеріальних гараздів в родині Грабуздових-Грабузденків, і перед ним постать самого «неслужащого дворянина» в ораторській позі. Під малюнком мав іти мій текст «На умолчаніє мелниці фамілной»:

На річці Чумгачку, без служби дворянин,

Бездійствуя, стоїш, отечественний млин,

На славнім місці сем през продків заложонний

І слави нашої свидітель не зелжонний.

Умалилась вода, не грають лотоки

І — насажденіє дідівської руки —

Тополі і дуби схиляють толко чола

На праздниї твої, немелющиї кола.

Колись, во времена тяжких і горких бід,

Од глада рятував ти грабуздовський рід,

В широкі лантухи точа одмінні брашна,

Тим часом, як крупа гречана, пшінна й яшна

В приправах розних наш приоздобляла стіл,

А грабуздовський кінь і грабуздовський віл,

В самім Пирятині нотовані хвалою,

Во гладкості своїй сіяли красотою.

Достатку і богацтв пройшли златі літа.

Млин став, не йде вода, — все в світі суєта,

І владарка світів, Недоля непоборна

Наш знакомитий рід взяла на люті жорна.

Забвенний пам’ятник прешедших поколінь,

Мій млине! я, як ти. Єсьмо обидва тлінь,

І навіть повесні, з прибулими водами

Не бачить нам підвод, вантажених мішками.

Текст був приготований в кінці березня і пересланий Г. І. Але чи приступив він до малюнка, я не знаю.

Тоді ж розмова перейшла і на Глухів, і Г. І. тепло й соковито розповів мені про одного із своїх учителів гімназіальних, у якого бував на хуторі, недалеко від Нарбутівки, в свої гімназіальні та студентські роки. Ночував він там серед саду, в альтані, яку учитель чомусь називав мезоніном. «Ти де будеш, Жорж, ночувати сьогодні, у домі чи в межоніні, — пригадував він стереотипну фразу свого господаря і заливався при тім безпосереднім дитячим сміхом. Він любив диваків, провінцію, свій рідний Глухів, і своїм незлим словом та щирим сміхом платив колоритній провінції за ту радість, яку вона давала його оку артиста.

Ця розмова була остання. Після неї я бачив Г. І. уже в труні, змученого, з піврозкритими губами, жовтого.

Похорон Г. І. випав, здається, не вельми імпозантно. Домовину його везли повз будинок Дворянського зібрання, де мала розташуватися Академія Мистецтв, на площадці, вкритій килимами. На Хрещатику народу зменшилося, а на Байковому кладовищі був порівнююче неширокий круг друзів Г. І., його співробітників та учнів. В місто прийшли поляки. Багато людей заклопотано було всякого роду невідкладними справами, — заходила знову непевна, тривожна пора.

Першу промову на могилі говорив П. І. Зайцев, другу з черги, коли не помиляюсь — я, третю — молодий маляр С. Колос від імені учнів Г. І.

Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас, — і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба.

14.IV.1927