Марко Черемшина, його життя й творчість{196}

1

Український читач має нахил низько розцінювати свої літературні здобутки. Вихований на росіянах та поляках — на росіянах тут, а на поляках (нехай і не цілком) по той бік кордону, — він немов засліплений тим блискучим сусідством і кожне із досягнень свого письменства приміряє на ті великі маштаби, забуваючи часом про порівнюючу бідність, уривчастість своєї культурної традиції, не беручи на облік тієї великої праці, яка пішла і йде на саме створення літературної мови. Ми невдоволені з себе, а тим часом не завжди цей настрій виправдується фактами: ми маємо не одну постать письменницьку, яка помітна була б і в інших, багатших письменствах. Чи багато тонких мініатюристів може поставити російське письменство проти Стефаника? Що покаже польське письменство проти краєвого колориту та мальовничості Черемшини, — і чи не природніший його верховинський діалект та спосіб оповіді, аніж штучно плеканий «закопанський» стиль поляків?

Це все міркування та запити, що спали мені на думку, коли я з захватом перечитав перші оповідання Семанюка-Черемшини, якими він порушив своє майже двадцятилітнє мовчання, що вже починало огортати забуттям його прихильно відзначене колись критикою літературне наймення. «Йордан» і «Село потерпає», фраґмент «Після бою» і «Зрадник», з’явившися в 1919-му, 1922 р. показали письменника на ввесь зріст, письменника тонкого, своєрідного, одного із тих, кого узивають «гордістю літератури».

Пізніше вибір оповідань Черемшининих був прийнятий «Книгоспілкою» для серії «Літературної бібліотеки», і мені довелося вступити в ділові переговори з автором. Ці зносини ще зміцнили моє враження. З досить просторих ділових листів снятинського адвоката д-ра Івана Семанюка, скромних, ввічливих тією старосвітською ввічливістю, до якої ми не звикли, вихилився досвідчений, широко і розмаїто очитаний письменник, зі справжнім культом російської прози та добірним літературним смаком. Полагодивши ту чи іншу справу — подавши хронологічну дату, перелічивши послані тексти, — він залюбки відходив до літературних розмов та міркувань. То кине кілька слів про Коломана Міксата, з якого дав кілька своєрідно перестилізованих перекладів: «західні критики звуть його (Міксата) неслушно: «бандитом»; то згадає перечитаного в польськім перекладі «Хуліо Хуреніто» Еренбурґа, «цього новітнього Шова» (Шоу) і додасть, що читати його цікаво, але важко; то розповість про звернений проти російської літератури памфлет: «Idiotenf?hrer durch die Russische Literatur» і поділиться своїм враженням: ці нападки на «великанів», на «Толстого і Достоєвського» видаються йому зухвальством, майже блюзнірством, діють на нього, «як порошок ціанкалі на серце». «Коли все те прочитається, то відохочується взагалі писати».

Про себе, про власні твори він говорить з незмінною скромністю; частіше підкреслює в собі читача чужих творів, як автора, — і взагалі кладе наголос на своїм літературнім аматорстві. Він ладен злегковажити навіть своє тонке розуміння і користання діалектом, невластиво узиваючи свою мову жарґоном. Він доручає виправити цей жарґон, якщо він стане на перешкоді зрозумінню його творів у Наддніпрянщині: «Ви будете мати багато клопоту з говором, однак в тім напрямі міг би вам допомогти др. NN, який і наш галицький жарґон і українську мову знамените і в детайлях знає». І в другому місці: «Язикову сторону полишаю вам, і можете після вподоби виправити мій жарґон на українську мову». Так начеб хтось, у кого є мінімальне відчуття його як автора, міг піднести руку на його розповідну манеру, в якій міститься щонайменше половина його мистецького чару.

І ще одна риса, що виразно проступала поміж рядками його листів: почувалося, що письменник має ще силу невикористаного матеріалу, що, відчувши сам свою міць, він став на якімсь порозі і, може, ладен полегшити собі ярмо щоденної адвокатської праці, щоб пильніше заходитися коло письменницької роботи. Другий поворот Черемшининої творчості ще розгортався, і тому такою болючою новиною по весні 1927 р. впала звістка про смерть, що викликала у нас стільки спочутливих згадок. Черемшині кінчався п’ятдесят третій рік, за ним був поважний життєвий доробок, — і все-таки його життя урвалось, а не завершилось.

До життя письменникового ми й перейдемо по цих рядках запізненого некролога.

2

Черемшина сам дав нам майстерно виписаний образок власного життя. Не тільки в «Моїй автобіографії», широкій статті, написаній у відповідь на запитання проф. А. В. Музички[408], — але і в присвячених окремим життєвим епізодам оповіданнях «Карби» та «Як дим підоймаєся», і в «Фраґментах споминів про Франка». Ці образки і ці фраґменти витримано в тім стилі, в якому Черемшина складав свої художні речі, але, не вважаючи на те, вони дишуть такою непідробленою правдою, що на них можна спиратися, як на матеріали цілком надійні.

Справжнє ім’я Черемшини — Іван Семанюк. Його батько — сільський дяк у с. Кобаках Косівського повіту, в горах. Семанюки рід небагатий. У письменникового діда Стефана багато синів та доньок — і жодної змоги «пообвінювати» всіх як слід. І Юрій Семанюк, батько письменника, мусить шукати собі якогось ремества. Його віддають у науку до богомаза, але як та наука надто забарна, то від маляра він переходить до дяка, і, маючи художню жилку та добрий голос, співає на криласі по всіх церквах від Путилова до Жаб’я. Путилів-Сторонець у тих мандрах дяківського учня набуває значення важливого етапу. «Там, при науці дяківства мої дєдя, — розповідав Черемшина, — звернули були своїм голосом на себе увагу Юрія Федьковича, що полюбив дуже голос мого дєді, а і сам любив дуже співати». Федькович часто запрошує Семанюка-батька до себе, наділяє його книжками до читання і взагалі опікується ним, «як молодшим братом». Чи не під впливом «буковинського соловія» Юрій Семанюк пробує сам компонувати вірші, переймаючись певною симпатією до письменників та письменства. Так принаймні свідчить його син в автобіографічнім листі з дня 27 лютого 1925 р.: «Мій батько полюбили були дуже красне письменство, познайомившися в молодих літах (припадають вони на сам кінець 60-х рр. — М. З.) в Путилові з письменником Юрієм Федьковичем і для того дбали, щоб у хаті була бібліотека, щоб я мав що читати вже змалку». У другому місці знаходимо спис найчастіше перечитуваних книжок: «Дністрова Русалка», комплект «Правди» за 1869 р., Федькович, Квітчина «Маруся», повісті Марка Вовчка, видання «Просвіти» і якісь російські книжки від місцевого пароха.

Дяківські мандри і наука Юрія Семанюка закінчуються його прибуттям до с. Кобаків, одруженням з господарською дочкою Ганною Олексюківною та осіданням на двадцятиморговім (принаймні таким було воно пізніше) господарстві. Майбутній письменник був найстаршою дитиною від того шлюбу. «З дєді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874 року», — розповідає нам «Моя автобіографія».

Малого Іванчика відразу обіймає старосвітська Гуцульщина. «Після году колиски» його беруть до себе дід і баба Олексюки, тримають його у себе протягом шести літ. Дід Дмитро Олексюк, як характеризує його Черемшина, є правовірний гуцул, із тих, що орють ще дерев’яним плугом, святкують свята хоч би найменші, шанують звичай гостинності, приймаючи на ніч «усякого, хто собі того забажав». В хаті раз у раз повно чужих сторонських людей, з якими вечеряють, «набуваються», розважаються беседою. Турецька границя над Черемошем і лихий пан Гурський, великий багатир вірменин Ромашкан і рахманський Великдень, пан Каньовський і чугайстер, історичні спомини і народна міфотворчість збиваються тут в один клубок, заповняючи уяву малого, наливаючи його по вінця фольклором. Не диво, що, вирісши в такому середовищі, письменник не потребував етнографічні матеріали збирати — він «сам був тим матеріалом, просякнувши наскрізь народними піснями з самого малку».

В оповіданні «Карби» перебування у дідовій хаті виглядає трохи інакше. Старосвітська ідилія, потопання у фольклорі представлені там слабше: найбільший наголос покладено на мужицькому бідуванні.

«Дьидя гримав кулаком у стіл і погрожував Петрикові, що його утопить, бо пустий, бо хоче багато їсти.

Петрик ховався дідові під приділок і шепотів синими губками, що не боїться дьиді, бо піде з дідом.

На то дьидя м’якнув і відпускав його дідові;

«Хоть беріт ‘го у пазуху, а хоть у торбину, я вам не бороню. Віна мені не далисьте, чим їх нагодую».

Але і в цьому оповіданні, де життьові обставини авторового дитинства типізовані та підігнані під якусь середню норму, гуцульський танець та оповідання про давні часи, старі обряди та вірування («дід падькалися, що Гуцулія на старці переходить») — посідають неабияке місце.

Безтурботне серед старосвітчини дитинство кінчиться візванням управи Кобацької школи до діда, аби вписав малого до науки. Дід сам одводить годованця до школи, наперед три дні проплакавши, і потім кожного разу виходить йому назустріч. Видимо, уже в сільській школі Черемшина справляв враження обдарованого учня, і це піддає батькові охоту пустити його на легший хліб. В «Моїй автобіографії» про те читаємо: «Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи нездатний, для того просили управителя (Кобацької школи) Казієвича, щоби мене приготовляв до гімназії». У «Карбах» сказано інакше, відповідно до загального спрямування новели: «Сталося так, що дід не діждався помочі від свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи, «Коли-с не гарен робити, то ґаздов не будеш, письма бери-си!»

Обставини свого вступу до Коломийської (польської) гімназії Черемшина змалював у прегарнім оповіданні «Бо як дим підоймаєся», в цій напоєній сонцем та лісовими пахощами ідилії, де селянські злидні відступають на задній план і немов розпускаються в золоті вдячного спомину. Присвячене пам’яті батька (що вмер р. 1920-го), це оповідання подає його образ інакше, як «Карби». Дєдя показаний не заклопотаний, з повсякчасною турботою на лиці, але ясний, опромінений усміхом, як бував часом у свято, на весіллі або колядуючи. Малого Іванчика він гладить по голові, показує йому батіжком Попові гори в Карпатському хребті, ворожить добру долю з сонця та погожого ранку: «Коби-с, хло, утік із цего смучого села від довбні та й барди, то би-с колись дєкував мені старому». По дорозі до Коломиї у Пістинському лісі батько зустрічається з п’ятьма підводами, що теж везуть хлопських синів у міські мури до науки. Всім їм батьки хотять легшого, не мужицького хліба. Крізь взаємні привітання, повні добродушної іронії над собою та над своїми «сардаковими паничами», пробивається мотив: «Най і мужик покушіє панства» — тобто доступиться життєвої вигоди, а разом і ширшого краєвиду розумового, «панцкого розуму». Дітей перестерігають перед самим зовнішнім малпуванням міського одягу та звичаю: «А най котрий з вас відтак кине книжку та й раптом — ні цап, ні баран — такий бараба вертає на нашу голову. Тогди хоть топися, хоть вішайся, хоть пропадай у безвісти». Тільки при умові, що вони вчитимуться, «глібоко читатимуть коменюші» та інші підручні книжки, є рація батькам зняти з себе останню дранку та витягти їх у люди; є рація продавати на удержання сина по моргові землі, як то робив Черемшинин батько. Самі діти теж почувають себе на якімсь порозі, їх везуть «відмінитися», як сказали б герої «Люборацьких». Починається нове життя, розкривається світ, в якому вони згодом мають стати злісними, учителями, попами. Село зосталося позаду, і туга за ним підказує їм невеселу співанку:

Гей верше, наш верше та зелений верше,

Вже нам так не буде, та як було перше.

Це почуття відриву тим гостріше, що Іванчика віддають до школи самого, що брат Сюта (Василь) і сестра Єлена зостаються при твердій мужицькій долі і на той час, як Іванчик «буде у хаті книжку читати і блавучити», Сюта у драній одежині, руб на рубі, має по-давньому гній вивозити, а сестра Єлена «маржину на слоті пасти».

Присінки декласації селянського сина змальовані справді майстерно, надто перші кроки в чужому оточенні, його сирітство в міських мурах, куди його «доля пальчиком кличе». Майбутні учителі, попи, злісні не вміють говорити як слід по-польськи, викликають посмішки своїм селянським убранням, мають вислухати погордливі розмови товаришів про те, що мусять одягти міську одежу або вертати додому гній возити. А рідня і село далеко. «Оттак як би буря зірвалася з рясного саду, відчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лази загнала». У Петрика із «Карбів» враження, ніби у нього на місці того відриву від середовища, від соціального його пня — «велика кервава рана лишилася: переділювала одно життя і одно тіло на дві нерівні часті. Намагався той біль переболіти, тоту рану загоїти. Гнувся додолу, як лоза од вітру, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав. Болю не передолів, рани не загоїв».

Нарешті перші труднощі подолано. Петрик із «Карбів», Іванчик із «Диму» наздогнав товаришів у науці; його уважають за найкращого учня в класі, він обвик у місті. Але, вертаючись на село, йому боляче відчувати ту перегороду, що виростає між ним і товариством. Під час ферій (канікулярних перерв) він походжає серед хлопців, як стрижений урльопник (жовнір на відпустці), дівчата соромляться і підсміюються з ніяковості, а баба хвалить унука і тим тільки ускладнює його становище. Вона сердиться і покрикує на дівчат: «Ніби він на вас дивиться, ніби ви протів него?! Ще таку приведе біленьку паню, що будете єї в руку цулувати». Петрикова освіта щораз глибшою розколиною проходить між ним і селом. До нього інакше ставляться, як до тих «хлопів», — і в душі юнака залишаються свої карби. От один із епізодів, занотованих в оповіданні:

«По слотливім тижні баба веріткою накривалася і з внуком у ліс гриби збирати вибиралася.

Бродили травами обоє по коліна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу росаду. Переступили і збирали.

Надійшов злісний. Розкричавсь на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася як дитина.

Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв як свічка. Злісний глянув на нього і кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: «Встидзь сє пан зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!»

Пекучий біль від таких сцен залишається в Петриковій душі болючими виразками і вони вже «не загояться, не заростуть панським салом».

Ці тонкі признання Черемшини прегарно знайомлять нас з настроями тієї виділеної селом інтеліґенції, що, перейшовши школу, знову верталася на село лікарями, адвокатами, організаторами кооперативних спілок, політичними провідниками. Ці настрої Черемшини, певне, характерні і для Стефаника, і Мартовича, та й багатьох інших їх однолітків та товаришів.

Досить типово для цієї групи людей минають і студентські роки письменника. Скінчивши Коломийську гімназію р. 1896-го, Семанюк-Черемшина, уже начитаний у краснім письменстві, зацікавлений народною творчістю і сам уже автор оповідання «Керманич» та драми «Несамовиті», збирається на медицину у Відень, але як медицина факультет дуже дорогий, а селянські сини вибираються до столиці з невеликими грішми, — то доводиться вибирати легший на витрати відділ — правничий, хоч до науки права жодної охоти не має. «Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою», — розказує Черемшина у «Моїй автобіографії». До цього треба додати, що займався він не тільки літературою, але й громадською роботою. Черемшина пристає до товариства «Січ», борючись проти буршівського духу цієї славетної колись організації; нав’язує зносини з «Обществом студентов из России»; перечитує «Хіба ревуть воли…» Мирного та «Что делать?» Чернишевського, що немов обов’язковими з’являються для громадського виховання студента, і бере участь в улаштуванні мітинґу протесту проти прем’єр-міністра Казиміра Бадені в справі кривавих виборів 1897 року.

Про останнє Черемшина сам розповів у своїх споминах про Франка: «Весь Відень кипів і кидав громи на галицьких владарів, на Баденього, поляків і чехів. Вольф і Шенерер у своїх всенімецьких, Адлер, Пернерсторфер і Шуґмаєр у робітничих, ба навіть Люеґер у своїх християнсько-соціальних кругах устроювали віче за вічем і всі пагубляли шляхоцьку галицьку господарку та вказували на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом у Галичині, домагалися прогнання деспотичного і брутального Баденього зі становища президента міністрів». На мітинґу, поряд з відомими політичними ораторами Відня, промовляли і українці: адвокат Андронік Могильницький та Франко, що зачарував Черемшину логікою та простотою свого викладу, своєю науковою методою опису та характеристики галицького пекла. На повороті додому молодому студентові довелося вступити до ширшої розмови з Франком, що потягла за собою листування і літературні поради старого автора молодому — покинути писання поезій у прозі, звернутися до селянських новел («До Параски»), а потім і запрошення до заснованого в 1898 р. «Літературно-наукового вісника».

Франко приязно зустрів юнацькі писання Черемшини, але не він перший з ним, як з автором, познайомився. Вже за рік — за два перед зустріччю у Відні, бувши у восьмій класі гімназії, він вислав до «Буковини» (редактором був тоді О. Маковей) своє оповідання «Керманич», яке й видрукувано було в 73—74 чч. за 3—4. IV. 1896 р. В той же час з’явилася і п’ятиактова драма «Несамовиті», яку автор подав на конкурс виділу краєвого у Львові. Анонімний автор «Несамовитих» фігурує в рецензіях поруч з Цеглинським, Б. Грінченком, Самійленком — отже, з авторами досвідченішими, старшими від нього щонайменше на десять років і попадає до першого кругу імен, відзначених у звіті проф. М. С. Грушевського («Українсько-руські драми на сьогорічнім конкурсі Галицького виділу краєвого». «Зоря», 1896, ч. 5, стор. 97—98).

Згодом оповідання Черемшинині починають з’являтися в «Літературно-науковім віснику»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду» — р. 1899-го. «Раз мати родила», «Основини», — р. 1900-го. «Більмо» — р. 1901-го. Низка новел у тих саме роках знаходить собі місце в фейлетонах «Буковини»: «Горнець», «Чічка», «Карби», «Злодія зловили», «Дід», «Раз мати родила», «Грушка», «Лік», «Бабин хід», «Основини», «На, Боже», «Більмо» тощо. Ці останні оповідання, як знаємо, справили велике враження на чернівецьку академічну молодь і спричинилися до видання першого збірника Черемшининих новел — «Карби».

Про постання цього збірника д-р Василь Сімович докладно розповів у своїх «Споминах редактора» у «Студентському віснику» за 1927 р., ч. 5—6: «Це було чверть століття тому, — пише д-р В. Сімович, — я був тоді на другому році філософічного факультету у Чернівцях і в студентському житті брав жваву участь, стоячи на чолі недавно що заснованого товариства «Молода Україна». Наша громада гуртувала в собі радикальне студентство і, між іншим, воювала зі старими. Може, та боротьба з історичної перспективи видалася б трохи смішною, може, й досягнення її не були такі, як нам здавалося, — але ж ми воювали». В низці тих культурно-громадських заходів, що цікавили «Молоду Україну», — була і видавнича робота. «Всі ми були бідні, — згадує проф. В. Сімович, — а проте кожний склав собі якийсь пай у д-ра Льва Когута (адвокат у Чернівцях), найшлося призбираних із годин (тобто приватних лекцій) трохи грошей і з 100 корон капіталу почали ми «видавництво академічного товариства «Молода Україна» у Чернівцях» під моєю редакцією. Спочатку ми думали видати в українськім перекладі твори тих великих українців, що по-українськи не писали: видали навіть першим числом «Ревізора» Гоголя, але з часом програм у нас змінився; не стало перекладачів, не стало грошей, і доводилось видавати, що було можна». Видавництво почало випускати видатніші із речей, що друкувалися в фейлетонах «Буковини» — до числа цих видатніших речей попали і оповідання Черемшини з 1900—1901 рр. переважно. «Власне, хто такий Черемшина, ми довго не знали. Його новели, що появлялися в «Літературно-наук. віснику» та «Громадському голосі», звернули увагу не тільки молоді, але взагалі всіх, що цікавилися новинами нашого письменства». Черемшину відкрив для видавництва колишній товариш письменника Володимир Войнаровський, що довідався про адресу автора новел, списався з ним, рекомендував йому тодішнього студента-філолога В. Сімовича, як редактора проектованої збірки. Вийшла та збірка «Карби» під власним іменем автора — Йван Семанюк — р. 1901-го, як третє число видавничого плану «Молодої України».

Далі д-р В. Сімович розповідає кілька епізодів, зв’язаних з виходом книжки. Із тих епізодів нас найбільше цікавлять два. Перший епізод — невміщення в книзі оповідання «Зведениця», яким так із пізніших критиків захоплювався Гн. Хоткевич і яке забракувала «з причин моралізаторських» редакція «Буковини». Видавництво «Молода Україна», передруковуючи оповідання з газети, обминуло не надруковану в газеті «Зведеницю» і дістала від автора листа, в якому той протестував проти обминання новели і погрожував не дати дозволу на дальше друкування збірки, коли б мотиви видавництва збігалися з мотивами редакції «Буковини». Видавництво ухвалило тоді набрати «Зведеницю» окремо, і «вона появилася на тому самому місці, де бажав собі бачити її автор» (межи оповіданнями «Бабин хід» та «Основини»). Другий епізод — це намагання видавництва привернути увагу до свого автора. «Карби» розійшлися, майже ввесь наклад, на протязі літа 1901 року, але рецензій довгий час не було жодних. Мовчання періодичної преси видавці з’ясовували собі зневагою Львова до літературної провінції і, щоб вийти із трудного становища, вирішили написати львів’янам. Результом тих настоювань і була дуже прихильна рецензія Михайла Лозинського.

Стаття Лозинського з’явилася в додатку до великоднього числа «Діла» 13(26) квітня 1902 р. Вона починається великою, на 18 рядків цитатою із першого оповідання — «Карбів»: «У пригорщі брав би тото зелене село…»; потім, зупинившися коротко на особливостях трактування гуцульських тем у Семанюка, переходить до інформаційного переказу поодиноких оповідань. «Коли ви цікаві на людські злидні, на буденне життя бідного гуцула, на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті, тим страшніший, що не видний для постороннього ока, що другі навіть не догадуються його існування, коли вас те займає, — візьміть і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцульську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди, вірування, забобони». Наостанку рецензент дає кілька порад авторові; одна з них — це «зрезиґнувати з діалекту або хоч менше його уживати, аби зробити свої речі загальним добром». В приватному листі до видавництва М. Лозинський відносив Семанюка до стефаниківської школи — міркування, підказане подібністю ранньої манери обох письменників та пізнішим виступом Семанюка-Черемшини із збіркою, — і видавці, як переказує д-р В. Сімович, мусили «доводити ориґінальність Черемшини щодо манери і підходу до своїх персонажів». Через чотири місяці після квітневого фейлетону «Діла» в «Літературно-наук. віснику» з’явилася стаття проф. М. Грушевського. Того ж таки 1902 р. двоє оповідань Семанюка і коротка біографічна замітка про нього видрукувані у III томі хрестоматії «Вік». Видавництво могло тішитися: автора було признано.

Тим часом обставини для дальшої літературної праці складалися у Черемшини несприятливо. Кінчалися студентські роки, а з ними і віденське життя та літературні зустрічі у Центральній кав’ярні, куди сходилися початкуючі письменники і де бував сам король прозової мініатюри Петер Альтенберґ. Довелося подумати про фаховий правничий заробіток. Черемшина в «Автобіографії» розповідає, як він вступив кандидатом на судові посади до Віденського суду і як, побачивши, що там на посаду судді треба ждати щонайменше двадцять п’ять років, переписався на адвокатуру і прийняв місце конципієнта (адвокатського помічника) у д-ра Лагодинського в Делятині. Було це, як установлює А. В. Музичка[409], р. 1905-го. Вже на посаді в адвокатській канцелярії здобув письменник докторський диплом (р. 1906-го). В Делятині ж напосіли на нього і різні клопоти провінціального адвоката та громадського діяча: січова організація, просвіта, вибори. «У кожнім селі мене знала і мала дитина, мужики мене полюбили, і тому легко прийшлося мені заступатися двічі за кандидатурою мого шефа на посла у парламент», — згадує «Моя автобіографія».

Про Черемшину-Семанюка в тих часах його делятинського перебування ми маємо цікавий матеріал від М. Козоріса в його статті: «Марко Черемшина, спомини» («Літературна газета», 1927, ч. 5). Стосуються ті спомини до 1912 року, коли д-р Семанюк, «приноровлюючись до порішення управи радикальної партії», збирався відкрити власну адвокатську канцелярію в м. Снятині, а своє місце мав передати авторові споминів. «Ще до мого переїзду в Делятин, — спогадує М. Козоріс, — (тоді я знав Черемшину тільки, як автора «Карбів») знайомі юристи казали мені, що в Делятині мені, як кандидатові-початківцю буде важко, бо прийдеться стати на місце Семанюка, що сидить в Делятині п’ять років (за новими обчисленнями А. Музички виходить сім. — М. З.) і має славу доброго юриста. З таким уявленням про Черемшину я приїхав до Делятина. Увійшовши в канцелярію, я побачив за столом невеличкого присадкуватого чоловіка років 35—40. Спокійно, флегматично говорив він про службові справи. Перше моє враження [було]: перед мною тип ґазди (дядька), що знає свої справи як свої п’ять пальців і не хвилюється за них, бо знає кожній місце і ціну і вміє з нею справитися… Для мене великою приємністю було обсервувати його відношення до клієнтів-селян і прислухатися до його розмов з ними. Я бачив, що предо мною сидить фахівець, який знає «ґазду» і «дєдю» (підгірянина і гуцула) наскрізь. Я помічав, що тільки селянин став на порозі, він (Черемшина) уже знав приблизно, в якій справі той приходить, чи буде брехати чи ні. Він спокійно кидав короткі питання, байдуже якось збоку заговорював «ґазду», і останній сам незчувся, як сказав усе, навіть те, чого не хотів. Коли б незнайомий під дверима підслухав їхню розмову, був би певний, що це розмовляють два ґазди: один заклопотаний, нерішучий, другий — певний, упертий, розумний. І в суді, і серед місцевих адвокатів, і поміж людністю як юрист, Черемшина мав велике реноме. У кого була тільки справа — чи така, яку він боявся, чи взагалі більш-менш важлива, той ішов до Семанюка».

Спогади М. Козоріса великою мірою з’ясовують і ту перерву, що наступила в творчості письменника: позви та апеляції не давали часу для інших літературних жанрів. Щоденна робота закидала його дрібними клопотами. Принаймні, в Делятині справив він на М. Козоріса враження «людини, що після університетських студій одірвалася від культурного життя, пірнула цілком у гущу професійних обов’язків провінціяльного адвоката, спрямувала на цю обмежену царину всю свою енергію і ввесь свій здоровий селянський розум». Але, безперечно, такий був Черемшина тільки на око. Не приглушеними, не зношеними до останніх літ доніс він свої літературні інтереси, свою «любов до всього, що гарне» в природі і мистецтві. Можна думати, що в адвокатській канцелярії йому набігла не одна тема, не один сюжетний рисунок викреслився в його уяві, та так і залишився там, не занесений свого часу на папір. Принаймні, пізніші його новели мають вигляд посталих із судової хроніки — «Парубоцька справа», «За мачуху молоденьку», «На Купала на Івана», «Коляда», «Верховина» та почасти і «Писанки». Та й сам М. Козоріс не відкидав, що, заважаючи писати, не даючи пресвітлої годинки, адвокатська канцелярія прислужилася письменникові глибоким знанням селянина «з усіма його клопотами, потребами, надіями», бо день у день «десятки їх дожидали його на сходах канцелярії, суду, стояли з непокритими головами біля його стола, мов у церкві біля престолу, з глибини волохатих грудей витрясали перед ним усі свої скарги, клопоти і таємниці». Отже, роки адвокатської практики у Делятині були роками нехай і ненавмисного, не скерованого певними мистецькими завданнями, визбирування матеріалів. Щоденні турботи забивали, проте, активний інтерес до письменницької праці, і тільки пізніше (з 1.Х.1912), осівши в Снятині, зрозумівши до глибини свій адвокатський фах, заживши власним домом, починав Черемшина знов віддавати свої дозвілля літературній праці.

Серед тих обставин, що спонукали його взятися за перо, безперечно, була війна, що показала так добре знане йому село в незвичайному, несподіваному перекрої, в новому трагічному аспекті. Своїм літературним вихованням Черемшина завдячував натуралістам; не випадково наукова метода Франка змальовувати галицьке пекло так заімпонувала йому у Відні. На самім початку своєї літературної роботи подобалася йому форма поезій у прозі, — за студентських років щось, мабуть, важив для нього згаданий в «Автобіографії» Альтенберґ. Натуралістично-імпресіоністична новела «Карбів» заробила йому на читачеву увагу. У короткій новелі, присвяченій все тій самій темі мужицького горя, неприкрито змальованого, була небезпека вичерпатись, почати переспівувати себе, повторятися. Пригадаймо враження М. Лозинського від «Карбів» — враження сірості, однотонності. Тепер війна дала нашому авторові нову тематику, надзвичайно багату, просто невичерпну. Коли в драматичному розвитку гуцульської теми «Карби» були зав’язкою, першими кроками п’єси — protasis’oм, нові оповідання прозвучали як моменти найбільшого напруження і розв’язка. В новий період творчості Черемшина увійшов дозрілим майстром, він знайшов спосіб уникнути тієї одноманітності тону, що спостерігали в першому його збірнику, він поширив круг емоціонального зафарблення своїх речей, остаточно викінчив свою белетристичну манеру.

Війна застала Черемшину в Снятині. В тяжких умовах прифронтової та межифронтової смуги його адвокатській канцелярії не раз доводилось перетворюватись на громадський осередок, а йому, правозаступникові з фаху, виступати делеґатом місцевої людності перед різними властями. По імперіалістичній війні настала боротьба українсько-польська. Навесні 1919 р. Покуття було захоплено румунським військом. У складі станіславівської делеґації Черемшина був затриманий при війську, а потім, на повороті додому застудившися, дістав хоробу нирок, що разом із слабістю серця і спричинилося до його передчасної смерті.

Останні роки життя Черемшина чимало працює літературно. Він не тільки пише, він почуває потребу зібрати свої писання. Віддає багато уваги ювілейному святу Стефаника, цікавиться відгомонами тих свят на Наддніпрянщині, присвячує Стефаникові дві знаменито написані ліричні мініатюри, де так майстерно віддає тематику, світовідчування, життьову і творчу путь свого старшого брата по перу. Коротко сказати, — він перебуває у повні творчості та громадсько-літературної популярності. Через те і звістка про його смерть була така несподівана. Не хотілося вірити їй. Думалося: не сьогодні-завтра в газеті з’явиться її спростування.

Умер Черемшина в рідних Кабаках, куди вибрався одвідати матір і сестру; смерть йому сталася від апоплексії — 25 квітня 1927 року.

От і все це існування, небагате на події, але багате на працю, великою мірою типове для галицьких інтеліґентів, вихідців з селянства, що до краю зосталися з ним і при ньому. Що в його поводженні і манерах зоставалося щось від дєді-верховинця, ми знаємо від кількох спостерігачів. Та й сам письменник, розповідаючи про всі пороги, які йому доводилось переступати, вибиваючись межи люди розумової праці, — зазначає, що повного злиття з тією суспільною групою так і не сталося. Змінився зверхній вигляд. Здрібніли ноги — «бо покинули постоли і забагли черевиків». Змінився костюм, звички. Але всередині він — «попсований мужик, скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всего, що гарне» — зберіг не одно розуміння, не одну навичку, яку прищепили йому, поряд з віденськими німцями, гори і дєдя. Звідси у нього його любов до народної творчості, до церемонної верховинської ввічливості, гумору, до коломийок, якими пересипає він свої оповідання. Звідси і те інтимне відчуття життьової філософії гуцула, що нею здалеку, з другого берега, милувався пожадливий на враження Коцюбинський. Доктор прав Віденського університету і «покушавши панства» зберіг — як ми ще побачимо з його творчості — живе відчуття свого селянського коріння.

3

У літературній діяльності Черемшини критика намічає кілька періодів. Так, А. В. Музичка в своїй монографії про письменника таких періодів добачає чотири. 1. Творчість гімназіальних часів — оповідання «Керманич» та драма «Несамовиті» (про інші речі нічого не знаємо); 2. Період «захоплення імпресіоністичним декадентством і наслідування його»; 3. Повернення до мужицької тематики, збірка «Карби» (1898—1901); 4. Творчість повоєнних часів. Простіше розподіляє доробок письменника Р. Заклинський («Життя й рев.», 1927, IX), говорячи про три періоди: I. Період шукання найвідповідніших для власної творчості форм (1896—1899), залічуючи сюди і раннє оповідання «Керманич», і «Несамовитих», і декадентські поезії в прозі; II. Доба «Карбів» і III. Повоєнна творчість (1919—1927). Розглядаючи здобутки Черемшини в останню пору, Р. Заклинський приписує їм кращу, в порівнянні до «Карбів», літературну форму та добачає в них зміну соціальних настроїв письменника. Оскільки за двадцять років мовчання поступила вперед форма Черемшининих писань, остільки ж знизились його суспільні настрої. «Тяжким намулом лягло двадцять років життьової практики на соціальну свідомість Черемшини; з його творів щезає пролетаріат, зникає незаможне селянство. Їх наче змила стихія імперіалістичної війни і опісля гніт національного пригноблення, письменник переходить від класового до позакласового становища в трактуванні села». Що ж до кращої форми повоєнних оповідань, то, очевидячки, критик розуміє під тим більшу вправність у користуванні літературними засобами, що намітилися в попередню пору, та більшу різноманітність в їх комбінуванні. Періодизацію Р. Заклинського ми і приймемо, з огляду на її більшу простоту та ідеологічну й стилістичну умотивованість.

Першим друкованим твором Черемшини було, як ми вже знаємо, оповідання «Керманич», видрукуване в газетному фейлетоні і потім не повторене у «Карбах». Видимо, це оповідання і познайомило молодого автора з Маковеєм. Принаймні, пишучи про фейлетони українсько-руських політичних часописів в р. 1898-му, він знає, що Черемшина — то є «прибране наймення одного віденського студента». Зміст цього першого оповідання Черемшининого, переказаний у книзі проф. А. Музички. Керманич Саїн рятує від смерті у річці свого ворога Майорка з Вижниці, що «хтів його задурно до криміналу всадити», а сам гине від ковбка, що трапив його в груди. В оповіданні є краєвий верховинський колорит, місцеві слова та звичаї. Його зв’язок з «Керманичем» Федьковича (невеликою баладою з пізніших писань), зв’язок, що пробує А. В. Музичка нав’язати, — сумнівний: образ альтруїстичного керманича міг виснуватись і помимо Федьковичевої балади.

Поезії в прозі з’являються у «Буковині» року 1898-го. Перекладні й ориґінальні, відкриваються вони сенсаційним оповіданням з міського життя «Нечаянна смерть». Не вважаючи на видиме плекання ефектів, виглядав цей «образок» — немовби кусок газетної хроніки (Маковей). Його тема — вимоги старості й молодості. Зміст його — конфлікт старого графа-вдівця з його вихованкою, а потім жінкою. Покохавши молодшого, вона облишає свого патрона і помалу сходить на вуличну проститутку. Зустріч з нею на тротуарі коштує життя старому графові. Він, пізнавши її голос, падає на камінь непритомний, а на ранок газети повідомляють про його наглу смерть. «Поезії в прозі видаються цікавішими, аніж це оповідання», але і в них багато для їх критика О. Маковея неприймовного. А саме: «В них Черемшина намагається підійти під лад теперішніх модерністів; фантазує, символізує, старається описати словами такі ніжні речі, як ледові квіти і часом попадає у надмірну і майже нездорову чутливість». Виписавши з поезії «Ґердан» кілька абзаців, Маковей закінчує порадою «заправляти свій талан на живих подіях, але не заморожених фіялках та ледових квітках. Для молодого таланта це небезпечна дорога в початках письменського доробку. Легко попасти в манеру». Те саме, як знаємо, сказав Черемшині, прослухавши його коломийку у вагоні, і Франко, і молодий автор вертає до нарисів карпатського життя, знавцем якого уже тоді видавався старшим літератам.

Другий період Черемшининої творчості цілком заступлений «Карбами» — невеличкою, на п’ятнадцять оповідань книжечкою, про постання якої вже розказано. В «Карбах» немає ні образків великоміського життя, ні безсюжетної ліричної прози: на всіх оповіданнях лежить мовний колорит гуцульських верховин, сильніший, аніж у «Керманичеві», — колорит, що здався М. Лозинському надмірним і якого домагався Маковей. До найдавніших, а разом і найслабших речей збірки належить оповідання «Хіба даруймо воду» — цей іще перший крок на переступі від ліричних мініатюр до справжніх новел. В оповіданні випинається народницько-програмовий і блідий з художнього погляду образ відданої справі учительки. В кінці оповідання штучний і наївний ефект: ласкаве поводження учительки з дітьми перемагає селянську ворожнечу до школи. Школа їм закрала воду, хвилину назад вони ладні були засипати шкільний колодязь; тепер обставини змінились — воду вони готові подарувати учительці. Старенькою видається і техніка автора — його спосіб коментувати власну оповідь: «Заким ще сонце пішло на відпочинок, зупинилося на одному гірському шпилі, так, як зупиняється мати, коли при відході в далеку сторону прощається з своїми діточками. Його золоте проміння — то золоті ниточки, що придаються для низання мрій палкої надії. На них нанизують свої мрії пани й мужики. Кожному бажається іншої речі, тим і мрії у всіх неоднакові… Золотими красками надії любувалася молода учителька, що недавно спровадилася до цього села, в котрому шкільна криниця забрала всім воду. Темнота, яку розігнати вона бажала, могла пригасити їх. Але вона знала свій нарід і не попадала в розпуку, коли зустрілася з його темнотою… Тільки праці, праці! І вона працювала…» Такі авторські резонування та прагматичні пояснення зустрічаються і в закінченні цього оповідання і в багатьох інших новелах. Але межують вони з місцями часом дуже сильними — наприклад, з тим місцем, де бадіка Штефан розповідає, як він показував учительниці відрізаний палець сина. Значно сильніше оповідання «Святий Николай у гарті», де авторських резонувань не знати; «Грушка», з її етнографічними деталями та страшним плачем удівця, осудами дочок на батькову адресу та ритуальним трембітанням, що разом з сумним повістуванням несе радісну звістку про нові шлюби, що на «Ілашчиній грушці» намітилися; «Основини», що хоч і впадають в річище утертого гумору, але викупають те тонкістю мовного опрацювання, і, нарешті, лаконічне і сильне «Більмо», яке М. С. Грушевський уважає найкращою річчю збірника.

В інших оповіданнях «Карбів» різко виявляється характерна риса Семанюка-Черемшини, його невідпорний нахил до ліричного вповивання ситуацій та персонажів. Франко в свій час одговорив його од вишукано-ліричних уривків, показавши йому царину, в якій він може бути справжнім майстром («Параска», коломийки, верховинська бесіда). І Черемшина справді перестає писати свої декадентні (хоч чого тільки не називали декадентським у 90-х рр.?) поезії в прозі, — але він використав свої ліричні фонди для селянських оповідань, як супровід. Виявляється це спочатку прегарним ліричним вступом до оповідання «Карби» («У пригорщі брав би тото зелене село»); виявляється це і в «Чічці», і в «Зведениці», і в інших оповіданнях, заступаючи собою авторські розумування і все більше набираючись верховинської фразеології та словника. Черемшина намічає вже те поєднання об'єктивно-спокійної розповіді, короткого та сильного діалогу і ліричного вповиття, що пізніше становитиме найхарактеристичнішу рису його письменницької манери. Тепер, з огляду на пізніші здобутки, нам виразно видко, як помилився у своїх прогнозах проф. М. С. Грушевський, коли ці саме пізніші оповідання визнав небезпечними для дальшого розвитку письменникового хисту. Його побоювання, ніби на шляху ліричного розбарвлення Черемшину чекає плаксива сентиментальність або фразиста напушистість та що його оповідання можуть стати тільки щасливими імітаціями чужої манери, показалося неслушним. Правда, побоювання і прогнози в статті М. С. Грушевського не висловлені категорично: «У давній манері своїй автор дав такі гарні проби, що я б нерадо міняв певне на ризиковане. А зрештою, будемо бачити, що з того буде. Автор ще такий молодий, що годі в’язати його якимись маршрутами. Лише більше уваги для життя, для його проблем, а менше полювання за зверхніми ефектами, за готовими шаблонами, а буде добре».

Стаття проф. М. Грушевського розцінена була частиною пізнішої критики дуже неґативно. На думку деяких авторів «по той бік»[410] вона «спихала письменника на осоружний для нього шлях трафаретів, яким він іти не хотів, не відважуючись, одначе, ступити на свій власний». Їй треба завдячувати (принаймні, така думка насувається) двадцятилітнє мовчання письменника. Не тяжко бачити, які перебільшені ці нападки на статтю М. С. Грушевського з боку його супротивників. Саме на шляху трафаретів Черемшина стояв зі своїми великоміськими оповіданнями та віршами в прозі; недалеко від трафаретів він одійшов у «Хіба даруймо воду», накреслюючи образ учительки та розпливаючись коментарями. Критика ж, в особі Маковея, Франка, М. Грушевського, перед цими шаблонними образами, трафаретними засобами і застерігала його. Проти нових шукань авторових критика рішучо не висловлювалась. Та й нізвідки не видко, що сам автор зрозумів ту критику як заказування йому шляху до дальших шукань. Принаймні, в своїй «Автобіографії» він зберігає про статтю М. С. Грушевського приємну згадку, а нові свої оповідання через двадцять літ по тій рецензії розпочинає саме у забороненій нібито своїй манері.

Р. Заклинський слушно відзначає в пізніших писаннях Черемшини розгосподарення ліричного моменту. В останнім добутку автора оповідань типа «Більма» стає все менше: мова авторова ритмізується, а оповідальні шматки починають раз у раз перетинатися ліричними тирадами, заплачками, голосіннями. Інколи оповідальний момент відступає на другий план і всі фабульні елементи подаються лише фраґментами, на хребті широкого ліричного потоку. Приглядаючись до повоєнних оповідань, об’єднаних у нас у два цикли «Село вигибає» (оповідання про обставини польського господарювання в краї), — ми досить зручно можемо розподілити їх на дві групи: до першої належать оповідання, де фактична референція автора тільки де-не-де переплітається ліричними тирадами. Серед них укажемо: «Село вигибає», «Перші стріли», «Парасочка», «За мачуху молоденьку», «Писанки», «Бо як дим підоймаєся». Розуміється, ступінь їх ліричності неоднакова. Інколи авторський ліризм залягає глибоким шаром; автор не виводить його на поверхню, тільки де-не-де зраджує його емоціонально насиченим епітетом чи то народно-поетичним образом; приклад: «Верховина», «Писанки». В останньому оповіданні перед нами тільки «Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні», вкрай приголомшений та переболений, з гіркими думками про своїх свідків-селян, що потопили його на суді; перед нами рефлексії та думки розумного та енергійного селянина, ватажка громади. Але автор весь час при своєму героєві, і коли ми читаємо про Мокана, що він «виглядав як підпиляний ясінь» або що він «вийшов з брами і оглянувся, як пострілена птаха оглядається в сторону свого вбивця», — то це затаєне авторське почуття виринає відразу. Відчувається воно і в закінченні «Верховини». В лісовій віллі «упріває п’яна зала, лунає старосвітський романс ідилічного Миколи Устияновича «Верховино, ти світку наш», а тим часом зеленюківський постріл забирає життя старому Федору Орфенюкові.

«В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна віллі.

Біленька звізда на небі закрутилася та й упала на дорогу і в порох згасла.

Птаха з ґруня на ґрунь перелетіла, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.

Заяці і сарнюки поховалися в темних ярах, а медведі у своїх логовищах тільки очі розжмурили і позівали».

Далеко багатший на рецитаційні відбіги нарис «Бо як дим підоймаєся». Ліричні абзаци, зсилені по два, по три, вплітаються в оповідання в кількох місцях:

«Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже не довго будуть вітром буяти.

Але оці добрі сонішні дєді вже не довго будуть їх гей курята з руки годувати.

Але це зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити».

Другий ряд оповідань представлений такими речами, як «Село потерпає», «Туга», «Його кров», «Після бою». Лірична ткань в цих оповіданнях — все; фабула, повідомлення про факти, події посідає другорядне місце. В «Тузі» плаче-розливається дівчина, що не може дождатися з війни «Юрійка свого золотого», але в яких саме вона стосунках до нього, точних вказівок немає. Так само не знати, куди саме подався Юрійко, за що бореться він, до якого моменту хронологічно його похід застосовувати. От зразок авторської вказівки: «Жду милого та й сподіваюся з Підгір’ячка, із-під сонечка, із далекої України». «А яка, питаю, буде тота Україна? А він схопився у стременах срібних та й каже: всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки»[411].

Дуже цікаво порівняти це оповідання з Стефаниковими «Синами», що показані на ґрунті тих самих подій: галицьке село в громадянській війні. В Стефаникових «Синах» ми знаходимо досить-таки виписаний портрет героя, старого Максима, що втратив дітей. Ми бачимо його сивий чупер на голові й на грудях. Ми чуємо голос то суворий, то пом’якшений ласкавістю. З сусідніх нив до нас долітає характеристика старого, як багатиря, добре годованого змалку, міцного. Сам розмовляючи з собою, міркуючи вголос, старий Максим дає рельєфний образ свого господарського достатку і своєї давньої ґадзівської самовпевненості. Голос жайворонка і синова сопілка в ті часи були щасливим акомпанементом до його блискучих плугів, до його господарської втіхи. «А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас своєв ясностев і вся земля віблискувала золотом. Так то сонце розчинило весну на землі, як у великім кориті». Але сини пішли на війну, сини полягли в боях. Старому нема на кого покинути господарство. Ідучи за плугом, припадаючи на ушкоджену ногу, через свою батьківську тугу він виростає в якийсь колосальний і трагічний образ. «Діти, що вівці гнали, люди, що попри него плугами дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, він немов западався в землю».

Найголовнішим художнім засобом Стефаника служить образ. А найбільший ефект досягається у нього виразністю видіння, що діє на уяву, вражає її сконденсованістю та новиною. Коли дідові сини — Андрій та Іван — ідуть на війну, Максим бачить, як смерть білим рантухом обвивається матері біля шиї. Її застеклілий зір підказує йому надзвичайної сили враження: «Очі в неї випали і покотилися, як мертве каміння по землі». Стефаник коротко, але сильно виписує обставини трагедії; повідомлення про факти, хоч і взято їх крізь переживання героя, в характеристичному оповитті його мови, посідають — як порівняти до Черемшининої «Туги», — розмірно велике місце.

Найбільший засіб автора «Туги» — в ритмі його рецитацій та традиційній, майстерно перехопленій, народно-поетичній їх символіці:

«Ще лишень вірою животію і втікаю від свого гробу. Вийду на царинку, а тут хліб росте, підіймається. Але є й така стеблина, що в’яне-усихає. Думаю — це я, саміська.

Скажи мені, сонечко, ти, Боже очко, чи видиш ти мого Юрійка золотого?

Може, десь далеко, у чужій царинці, хоть на полонинці, хоть на дарабі, на бистрій річці, хоть на широкім лані».

Ліричні, народно-поетичним елементом перейняті тиради замикаються в цьому новітньому (за виразом А. Музички) плачі Ярославни в п’ять розділів. Перший, цитату з якого ми виписали, впроваджує в оповідання; другий є емоціонально насиченою ремінісценцією останньої зустрічі з милим у лісі; третій містить думки про милого при хатній і польовій господарчій роботі; четвертий виповнений темними передчуттями:

Не вся птаха, Марічко-чічко, з вирію повертає!

Не всіх стрільців Україна додому повідсилає!

Не всі перстні поміняються.

Не всі напередовці повертаються.

Останній ряд рецитацій — спогади про стрільців у селі, як вони чорну галич розганяли, та закляття повороту:

«Аби над селом небо сійнуло!

Аби повернулися золоті дуги, яснії мечі!

Яснії мечі в стрілецьких руках, золоті дуги в стрілецьких бровах, ярії рожі в стрілецьких ніжках, яснії зорі над головами, а присні душі аби пощезали за ріками, за горами, за синім морем».

Від таких оповідань, як «Туга», один неповний крок, і ми маємо такі суто ліричні речі, як «Колядникам науки» або привіт Стефаникові в день його ювілею — «Добрий вечір, пане брате!».

Та розпочавши віршами в прозі, Черемшина знову прийшов до ліричної прози, до оповідання з ледве наміченим фабульним рисунком, до колядок, плачів, голосінь. Але, проробивши такий круг, він ніде не впав ні в напушистість, ні в плаксиву сентиментальність, від якої застерігала його критика. Він надав своїй ліриці — використаємо знов його власний образ — обличчя Параски, народно-поетичні форми рідних верховин.

В книзі А. В. Музички читач знайде детальну характеристику ліричних рецитацій Черемшини в порівнянні їх до народних плачів та до складніших побудуванням історичних дум. А. В. Музичка реєструє різні ґатунки такого популярного в народній поезії засобу, як паралелізм [а) паралельний вираз доповняє основний деталями, b) інтерпретує його, переносячи образ з фізичного світу до царини психічних переживань, с) паралельний вираз стверджує або заперечує основний], і до кожного ряду добирає приклади із нашого автора. Характеризує Музичка і взагалі фразу Черемшини. Побудована ця фраза, на думку дослідника, дуже симетрично, розпадаючись на ряд інтонаційних одиниць, ритмічних колін, з однаковою (приблизно) кількістю складів у кожному. Напр.:

«Буде в селі баталія (8 скл.), буде село упрівати (8 скл.)».

«Розступилися гори — на два табори. Громами себе розсаджують (9 скл.), кремнисті голови собі розбивають (11 скл.), ліси на тріски розколюють (9 скл.), ізвори людьми рівняють (8 скл.)».

При цій однаковості числа складів у кожнім ритмічнім коліні треба відзначити ще три поставлені на однаковім віддаленні наголоси, однаковий розполіг частин речення, підкреслений асонуванням або римуванням відповідних членів фрази (присудків, прислівникових додатків тощо). Напр.:

«На чужій царинці, чи на полонинці, хоть на дарабі, хоч на бистрій річці, хоть на лані».

В розповідальних частинах новел таких явищ порівнюючи менше, але трапляються вони і тут. Не можна виповняти свої оповідання народно-поетичними матеріалами, щоб самому не улягти їх впливові, не виповнити від свого імені проваджену розповідь народною лексикою та фразеологією. З Черемшиною сталося щось подібне до того, що перейшов поважний майстер російської прози Лєсков. Уміння «поставити свій письменницький голос» було його ціллю і його втіхою. Він пишався, що духівництво в нього говорить по-духовному, «нигилисты по-нигилистически, мужики по-мужицки, выскочки из них и скоморохи — с выкрутасами». Сам він, «живучи в ладу со старой сказкой» (в широкому розумінні слова), колекціонуючи та перечитуючи старі повісті, засвоїв собі «язык народных сказок та церковно-народную речь». Так і Черемшина, з дитинства наслухаючи історичних та фантастичних переказів, орудуючи селянським складом бесіди в адвокатській канцелярії, ще замолоду ставши сам етнографічним матеріалом і по-мистецькому перейнявши голос верховинського фольклору, у власному реферуванні орієнтується не на виклад наукового трактату, не на епістолярну форму, не на мемуар, а на живу розповідь, даючи два варіанти своєї авторської мови — епічно спокійну (напр., початок «Перших стрілів» або «Верховини») або емоціонально схвильовану, з багатьма ритмічними та стилістичними ознаками народної лірики.

4

Народно-поетична стилістика Черемшини анітрохи, проте, не зв’язана у нього з романтичним інтерпретуванням гуцульської тематики. Навпаки. У «Верховині» весь ефект кінцівки збудовано на протиставленні жорстокої дійсності з романтичним образом карпатських верхів Устияновича та Корженьовського. «Свобідно — шумно — весело» лунає романтична пісня на той час, як погранична сторожа розправляється з дідом Орфенюком, як павуки розпайовують селянські ґрунти, як «гори в тюрмах сонця не бачуть». Семанюк-Черемшина недарма прийшов по Франкові і Франкових наступниках, що з натуралістичною вибагливістю підступили до життя, здираючи усі його препишні шати. Тому «Марічка занедужала» може нагадувати Федьковичевого «Побратима», «Парубоцька справа» може мати дещо спільного з «Таліянкою», — уже загальний тон Семанюкових «Карбів» різнить з загальним тоном «Люби-згуби». І це відзначив перший критик «Карбів» М. Лозинський: «Семанюкові нариси се не те, що повісті Федьковича, Семанюків гуцул це не той буйний та багатий, по-святочному прибраний, вольний син гір. Це — нужденна істота, бита злиднями і темнотою, визискувана і кривджена всякими пауками, в котрої «хліб і страва це найстарша справа», в котрої людське чуття, благородність душі лиш де-не-де продирається з-під важкої заслони злиднів, мов сонце в осінню днину з-за олов’яних хмар». Тому і не можна, на нашу думку, пристати на принагідно висловлений погляд А. В. Ніковського, що відніс Семанюка-Черемшину до манери і техніки Марка Вовчка та Федьковича, визнавши на ньому явище, яке збагачує нашу літературу, але нітрохи не посуває її вперед. Нам, коли ми беремо в руки Черемшину, перш за все впадає в око його поступ, його відхід від давньої етнографічної прози. Його користування народнопоетичним скарбом незрівнянно багатше; його тематика різноманітніша і сильно позначена індивідуальністю письменника (зовсім по-своєму трактовані у нього ерос і стать, глибоко зачеплена у нього селянська психіка).

Нам залишається ще одно питання, що його поставив у своїй періодизації Черемшининої творчості Р. Заклинський. Чи справді останні писання автора показують якусь утрату в соціальній його свідомості? Чи справді він в останніх своїх оповіданнях сходить з того класового становища, з якого розглядав верховинське село в першій книзі? З думками т. Р. Заклинського ми погоджуємось тільки почасти. Правда, в багатьох нарисах «Карбів» перед нами стоять селянські злидні, пауперизовані елементи сільської людності та економічна безвихідність, яку малювали Кобилянська, Мартович і Стефаник. Голий і голодний Курило Сівчук у «Св. Николаї», заробітчанин коновкар у «Чічці», старий Ілаш у «Грушці», нарешті, ціла родина Тимофієва, що віддає Анничку на службу до пана, назустріч поневірянням («Більмо») — справді кладуть наголос на соціально-економічному становищі пролетаризованого селянства. Але десь-інде центр тяжіння — в дальших оповіданнях: у «Карбах», «Основинах», «Хіба даруймо воду». Сільська темнота в останньому оповіданні та ідеалізована програмова учителька, забобонні жахи в «Карбах», психічні переживання у «Зведениці» навертаються на очі перш за все, відсуваючи соціально-економічні моменти на другий план.

Мимоволі пригадується давня суперечка межи Франком та С. Русовою з приводу інформативно-критичної статті останньої про українську літературу в російській пресі. Франкові здалася невірною думка С. Ф. Русової, ніби оповідання Стефаникові роблять сильне враження, власне, тим, що в них змальовано невимовно тяжкі умови життьові галицько-українського селянства. На його думку, найбільша сила і «ударність» Стефаника саме в його психологізмі, в нових методах змалювання людської душі. «Та й хіба, — запитує Франко, — Стефаник малює саму нужду селянську? Хіба сільський багач Курочка — нуждар? Хіба сім’я Басарабів — сім’я нуждарів? Хіба в «Кам’янім хресті» нуждарі вибираються за море? Хіба в «Сконі» конає нуждар?»

Коли застереження Франкові ми застосуємо і до Черемшини, що в «Карбах» теж не скрізь ставляв наголос на селянській нужді, — то ніякої утрати щодо соціальної свідомості ми не побачимо в передсмертній творчості Черемшининій. Він нічого, здається, не тратить із своєї суспільно-групової позиції в трактуванні села. Правда, перед війною та окупацією стали певною мірою усі рівні, по всіх пройшла катастрофа. Картини злиднів менше виділені в загальному образі села, але в трактуванні їх до позакласового становища автор не зійшов. Його «Верховина» майстерно показує круків та п’явок на громадському організмі села; його «Писанки» перейняті пафосом боротьби національної та соціальної, а «Коляда» та «На Купала на Івана» — невже вони не прояснюють почуття класової покривдженості галицького сільського люду? Нічого розпливчатого, сентиментально-упокореного нема ні в «Перших стрілах», ні в «Бодай їм путь пропала!» Відмінився предмет спостережень, але позиція художника слова лишилася незахитана.

Що ж це за позиція?

Гадаємо, Черемшині, як і Стефаникові, властива невиводна свідомість своєї приналежності до селянства, до цілого світу мужицького, до мужицького бідування; властиве інтимне розуміння життьової філософії села, те, що не раз він підкреслював (ми те уже бачили) в «Карбах», «Моїй автобіографії» і, нарешті, немов обвів червоним олівцем у своєму етюді на ювілей Стефаникові: «Добрий вечір, пане брате»:

«Серед маю весни — як помірки горбами розгорнули свої зелені хліба і навпроти сонця їх вигрівали, прийшов він на мужицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відсапували.

Свіжіська рілля вхопила його першенький плач і сховала під скиби, аби там кільчився і ріс та й колосився ґаздам на пожиток…

Дєдя ковтали сухим пальцем дитині в чоло, а мама… цілували його у ноги.

Та й таким хлібом виплекали дитину, і вона стала вростати в серце села і стала село любити, як зерно ріллю.

І приріс він до села душею…

Але пізнали його серце дєдя та й мама та й, щось обрадившись, у місто послали, аби молоденьке серце з селом розлучити.

І лишили його в місті, і казали йому з міста в село більше не вертати…

А мужицькі душі прилітали ‘д нему, як бджілки до цвіту…

А серце розпукалося, а душа плакала…

І поет прокинувся і спрагненими устами спивав, як дитина, всю свою отруту.

І як він її випив, то почув у собі силу, ніби другий раз на світ народився.

І поклонився мамі, та й підніс голову, та й пішов у село під вечірню годину.

Такий дужий і ясний, як весняний вечір!»

Так у поетичнім вислові виглядають соціальні підоснови — генеза не тільки Стефаникової, а й Черемшининої творчості.

1930