Од київського студентства — М. Зеров{2}

В мирі порвалася чесна та чистая

жизнь, за братерство відд?на…

Все частіше й частіше останніми часами рвуться нитки життя наших найкращих робітників, світочів і привідців; один по одному сходять у могилу найвизначніші сили нашого національного воскресіння.

І от — нова свіжа могила: ховаємо славетного і любого нам Бориса Дмитровича, нашого дорогого вчителя, одного з найвидатніших синів України, одного з найбільших ратаїв нашого поля.

Болючий сум і туга повиває нас, як згадаємо, що смерть узяла покійного передчасно, у розцвіті сил, не давши йому довести до краю своїх планів і мрій.

Та ще гірше й болячіше, що втратили ми його тепер, коли над українством збираються хмари й громадянство охоплює малодушество й зневіра. Тепер, може, одна думка, що живий ще Борис Дмитрович, тепер, може, один образ покійного, що з дивною саможертвою усе своє життя віддав великій справі, вернув би завзяття малодушним, додав би віри маловірним…

Українське студентство Київського університету й Вищих жіночих курсів доручило мені висловити над труною свій жаль і смуток; але мені також доручено сказати, що образ покійного буде нам вічним прикладом, вічним гаслом до праці, діяльності, боротьби.

І от, журно схиляючи голови перед дочасною могилою великого діяча землі української, ми бажаємо йому нерушного спокою, тихого сну, а самі підемо працювати й сподіватись, і, може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних, невсипущих працівників, яким був покійний.

Спи ж спокійно на лоні холодному —

Зійде зоря твоїм мріям!

Пам’ять довічна борцеві народному!

Слава гучна його діям!

1910