До Миколи Плевака{213}

1

Київ, Комерційний 5, кв. 1.

24. II. 1924

Дорогий Миколо Антоновичу!

Ваш брат виказує себе добрим аґентом в справі збирання матеріалів для Вашої хрестоматії. Що не зустрінешся з ним, зараз з ножем до горла — то автобіографічну давай замітку, то бібліографію, то зразки. Отже, можете без вагання послати йому свою авторську подяку, а від мене ласкаво прийняти моє curriculum vitae.

Я народився в м. Зінькові, на Полтавщині, 14 (26 по-новому) квітня 1890 р. Батько — вчитель, потім — завідуючий міською школою, нарешті — з 1905 р. — інспектор народних шкіл; мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство. Учився спочатку в міській школі, під батьковою ферулою, досить суворою — в одній групі з Павлом Губенком (котрий тоді ще не був Остапом Вишнею), Михайлом Тархановим (відомим художником-графіком, у Москві) та Сергієм Подгаєвським — маляром бурлюківської банди і футуристом (помер торік у Полтаві). Кількома роками старші були від мене Дмитро Ровинський, син «Пузатого Мишки», відомого в городі «boulanger», та Грицько Клунний, по вуличному Хорєшка, що й тоді відзначався «нарочитою дубоватостію».

У гімназії учився спочатку Охтирській (1900—1903, з 2 жовтня), потім у Київській 1-й, яку й скінчив у 1908 р. Медалі не отримав за крамолу — видавання у 8 кл. гумористичного журналу, опозиційного до гімназичної адміністрації вкупі з Воскресенським (нині проф. зоології в КІНО), Гольденвейзером (за кордоном) та І. П. Кожичем (людиною надзвичайно талановитою, пізніше актором Московського художнього театру).

Вищу освіту отримав у Києві, на філологічному факультеті. Спочатку під впливом батька думав вступити до Петербурзького філологічного інституту, конкурсний іспит з грецької мови пройшов, але, не маючи надії попасти відразу на казенний кошт (було 220 прохань на 30 вакансій), виїхав до Києва. Петербурґ справив на мене враження гнітюче, хоч потім я сильно жалкував, що того свого настрою не переборов і не спробував лишитися в Петербузькому університеті.

У Києві на факультеті мені довелося туго. Я хтів спеціалізуватися на Римі, але історики, як Покровський, філологи, як Сонні та Кулаковський, годували студентів греками, до яких я почував себе непідготовленим… Я перейшов на історичний відділ російський, але Довнар саджав усіх студентів за переписні та писцові книжки — брр… і досі противно згадувати цього Довнара!

Тоді, не шукаючи керівника, порішив я зайнятися українською історіографією і взяв у Даниловича тему про «Літопис Грабянки», яку і обробляв протягом двох років, 1913—1914. Брак керівника і заступника і був причиною, що я при університеті лишений не був, хоча голова державної комісії проф. Грушка і хотів на тому настояти. Я поїхав учителювати в Златопіль, де й викладав латинську мову (1914—1917).

Національною свідомістю зобов’язаний впливу А. І. Лещенка та дядька свого П. Я. Яреська — в Зінькові до 1905 р.; потім впливали на мене — в Кролевці (де ми жили з 1905 р.) відомий Вам П. Й. Горецький, в Києві — О. Я. Шульгин (мій товариш по класу). В університеті з 1908 р. по 1913 був членом громади — найближчими мені людьми були О. К. Дорошкевич, пізніше Й. Ю. Гермайзе.

У Києві я з жовтня 1917 р. — не рахуючи баришівського епізоду (з 22.Х.1920 р. — [по] 15.ІХ.1923).

Дальша моя історія Вам відома: з 1.Х.23 — лектор української літератури в КІНО, Коопераційному технікумі та інших школах.

Друкуватися почав у «Світлі» (здається, 1912 р.) та в «Раді» (з 1913 р.). Віршів ориґінальних не друкував ніде — до книжки «Червоного шляху» (коли видрукуваний був мій «Скорпіон». Латинські переклади (4-а еклога Верґілія) з’явилися вперше 1918 у ЛНВ, кн. 2—3.

«Антологія римських поетів» вийшла: К., 1920, с. 63. Рецензії на неї: «Голос друку», № 3 — Іваниці та в «Громадському віснику» др. І. Кревецького (ч. не знаю). Нова книжка поезій ориґінальних і перекладів скоро вийде. Назви вона ще не має. «Камена» — одна з забракованих.

У книзі мають бути три відділи: 1. Сонети («Самітний мед»), 2. Елегії («Media in barbaria») і 3. Римляни.

От Вам і всі зразки, які я наважуюсь Вам переслати. Все, як бачите, для Вашого третього тому не потрібне, а з боку нинішньої трактовки всяких хрестоматій навіть шкідливе.

Отже, все, що я Вам пишу, — не до друку. З біографії візьміть рік народження — і досить. А то в 2-му томі негаразд виходить: Сенченки, Копиленки та інші мікроорганізми такого про себе понаписували, що ніяково читати.

Поезії ж, коли Вам до вподоби, читайте і популяризуйте як найсучасніші. Тепер усі кричать: хай живе вільний вірш, бо безсилі опанувати технікою. І тільки розхитують вірш, розсмикують, імпесіонізують мову. А українській мові пора б уже знайти монументальні, логічні форми.

Ну, от і все, здається.

                         Поки що — прощавайте.

                                                                 Ваш М. Зеров

2

Фундуклеївська, 82, 7

10. XI. 1926

Дорогий Миколо Антоновичу!

За книжку спасибі. Я її одержав і переглянув. Докладну рецензію гадаю вмістити в «Житті й революції», коли Дорошкевичева лівизна дозволить мені виступити на тих колись шанованих мною сторінках. Про Вашу книжку скажу те саме, що говорив з приводу II тому першого видання. Варт робити її було або докладнішу, або стислішу; або орієнтуватися на тип венгеровської хрестоматії XVIII в., або на той зразок, за яким пішли автори київської хрестоматії «За 25 літ», — не знаю, чи дійшла вона до Вас? В першім випадку — до речі була б Ваша бібліографія, до речі були б і такі постаті, як Рудиковський та Білецький-Носенко, — треба було б тільки доповнити матеріал докладнішими статтями про авторів. В другому випадкові Ви би зменшили канон авторів, дали головнішу (тільки) бібліографію і статті про кожного з авторів звели би до півсторінки. Друкувати в першому разі треба було б петитом (аби лише розбірний), а в другому разі — можна було б корпусом. Зовнішність видання справляє на мене дуже тяжке враження. Така велика книжка, скільки на неї покладено праці і коштів, — щоб не подбати про зовнішній вигляд! Але що візьмеш з ДВУ, коли там так мало тямущих людей!

Книжка Ваша, гадаю, дуже корисною буде головно по ВУЗах. Вона дає дуже широку бібліографію, і потім — тексти, яких студентові тепер не дістати.

Филипович, купуючи книжки для лабораторії української літератури ІНО, придбав, здається, 5—6 примірників Вашої хрестоматії.

З дрібніших недоглядів Ваших занотував би дещо у статті про Куліша. Там не все щасливо з хронологічною канвою. Варшавська служба Куліша віднесена у Вас до 1866—1869 рр., замість 64—67 рр. Але це все дурнички та дрібниці, сливе неминучі в кожній більшій роботі.

Те, що Ви зачепили мене в передмові, те даром Вам не минеться. Матимете клопоту (коли тільки Дорошкевич дасть мені місце для реценції). Зеров уважає періодизацію соціологічного типу зовсім-таки можливою. Але сам не наважується на неї, гадаючи, що справа вимагає попередніх студій, без яких рискує перетворитися на голе і безпоживне свистунство. Лже-соціологізм Дорошкевича, Коряка і інших Зерову не видається кроком на шляху установлення реалістичного стилю в історико-літературних студіях та викладах. Марксизм потребує розроблення і критичної перевірки, а не спрощення та вульґаризації… Вистрелити кілька холостих зарядів, а там — вправо, вліво, як Господь на душу поклав… Але, мабуть, досить. Болюча то справа. Все одно: «Дураков не убавим в России»…

Вибачайте, що пишу коротко. Сиджу зараз над статтею про Куліша для «Книгоспілки». Про Ваші пропозиції вже говорив, але відповіді для Вас ще не маю. На днях, мабуть, писатиму.

                                                               Ваш Мик. Зеров