Святитель Іосаф Горленко, єпископ Білгородський{17}

Складар Михайло Лободовський, українською мовою. Харків, року Божого 1912. Стор. 49. Ц. 20 коп.

Ця книжка, назву якої тут подано, мало не з першого погляду справляє дивне враження, — дивне своїм тоном, мовою, викладом, правописом. Її зміст, її орфографія, її літературна манера викликають великі сумніви.

Почати з того, що, читаючи книжку, ніяк не можеш сказати, для кого вона призначена, якого саме читача мав на увазі автор. Бо коли він хтів написати популярну брошуру, тоді не треба було йому загромаджувати свій виклад безконечними примітками під текстом, цитатами з Святого Письма (часто не зовсім до речі), посиланнями на «Історію церкви» Робертсона і навіть грецький лексикон Вейсмана (с. 21). Зовсім не до речі тоді в книзі і випади проти «католицтва», і «фальшивого апостола» Лютера, що тільки розбивають увагу читача і не дають йому зосередитись на тому, що становить зміст книжки. З другого боку, коли припустити, що автор з самого початку рахував на читача-інтеліґента, тоді в книзі незрозуміле все: тон, пояснення, примітки, вульґарний стиль, котрий можна ще пояснити бажанням підійти ближче до народного складу думки і розмови і котрий не має ніякої рації в книзі для інтеліґентної публіки.

Далі. Автор береться написати біографію («житіє») популярного святого. Отже, значить, можна вимагати, щоб постать, індівідуальний образ його виступив перед читачем по змозі виразно і яскраво, щоб не можна було його забути або переплутати з якимсь другим.

Колись, «в доброе старое время» наші агіографи розв’язували своє завдання дуже легко і дуже просто. Всі житія будувались по одному шаблону — «святобожні» батьки, змалку ще релігійний хлопець, потім монастир, часто проти волі батьків, аскетичні подвиги і, нарешті, «прославленіє». Індивідуальність святого, його власне лице, те, чим не схожий він на інших — все це без сліду зникало в морі трафаретних звичок писання, богобійних міркувань та церковно-шкільної риторики. П. Лободовський поновляє цю старовинну манеру, що, здавалося б, давно оджила вже свій вік: його Іосаф Горленко — на мене, принаймні, — мало різниться од Єфрема Сирина або Зосими і Саватія Соловецьких. А між тим в особі св. Іосафа Білгородського було щось таке, що робило його непохожим на інших святих. Взять хоча б його соціальне становище, його український патріотизм, його особисту вдачу, що така далека була од думки про активну боротьбу з немилим йому політичним ладом, хоч він щиро й гірко плакав і воздихав, «рассуждая теперь пребедное отечества состояние».

Дещо до характеристики Іосафа, правда, мається в оповіданні про його архієрейську діяльність, але і тут дві-три живі рисочки пропадають за докладним описанням снів, що снились самому святому, його родичам і його співробітникам.

Що торкається викладу, то тут маємо визнати, що автор дає просто класичні зразки вульґаризації теми, котру він вважає, очевидно, за найкращий спосіб підійти до «читача з народу». Сюди стосується перш за все тягуча і чудна балаканина. Треба, наприклад, авторові сказать, що батьки св. Іосафа були люди релігійні, і він пише: «…у ті часы (правопис ориґіналу), про котрі теперенькы йде у насъ мова, і заможні тоді у насъ люды не зналы тихъ розвагъ, забавокъ, розрывокъ, які теперъ повелысь по городахъ; тоді першымъ діломъ булы клопоты по хазяйству, богомоління хатнє і у дому Божому» і т. д. Подумаєш, яке лихо тепер і як щасливо було тоді! Далі треба авторові простежити, як ріс релігійний настрій дитини — і він замість серйозного фактичного оповідання малює таку картину: «Згукъ манастырськыхъ дзвонівъ росходився по лісу навкруги гор. Прылукы, оддавався, заходывъ по річкахъ — Удаю і Ладынці в Прылукы і зливався зъ церковнымы дзвонамы прылукскыхъ (?) церковъ і робывъ віробожный наладъ у душі ще хлопця — Якыма», і от — такими без краю довгими, тягучими, з повторюваннями фразами написаний весь життєпис!

Про окремі звороти та слова і говорити нічого — він весь пересипаний вульґаризмами. «Пахомій привітав свого небожа і прыділывъ (опред?лилъ, віддав) його у Братську школу», «одповіді він на своє запитання не почув нікоторої» (ніби чуємо фельдфебеля Сидора Івановича у Винниченка), «кателыкы», «кателыцький», «канастас» (тобто іконостас), «орошаючы сльозами свої милі — любі почування» (це вже хто його зна що значить). «Лютеръ йіхъ поодгетькувавъ», «такъ поводячись, Святе Письмо можна одгетькаты», «піснякував» (постував), хундамент і т. д. і т. д. Виписки можна б продовжувати без кінця.

Наостанку кілька слів про правопис: пише п. Лободовський навдивовижу безграмотно, говоримо «безграмотно», бо в орфографії його не знать і сліду якогось принципу, якоїсь системи — чи що. Справді, один раз суфікс — ський автор пише через ь (Білгородській, братській), другий раз — без ь (Лободовскій); для одного згука и (і тверде) в нього аж три літери — і, и, ы (жіночій, епископъ, четвертый); для йотованого і в нього означення йі, для йотованого е (є) — такого знака чомусь нема. Вкажемо ще на неточну передачу кінцівок (родитылі, спускаетця), що досі знаходила місце здебільшого в лубочних виданнях.

За сто літ існування нової української літератури книжки наші писалися всяким правописом. Було в нас старовинне письмо з ? замість і і ?, була «ярижка», кулішівка, желехівка, драгоманівський правопис. П. Лободовський ні одного з них не вподобав, взяв од кожного з них потроху і утворив щось своє ориґінальне, але в високій мірі, — мовляв за галицькими газетярами, — «монструальне». Тут усі лиха «ярижки» (ъ, ы тощо), дещо з Кулішевого правопису (ь), дещо з драгоманівського (й перед голосівками) — і все те дуже нераціонально зведено докупи. Можна думати, що пан Лободовський писав не в Харкові, а десь на Робінзоновім острові, не чувши про загальноприйнятий правопис, в вічі навіть не бачивши української книжки, і там «своїм умом» «доходив» до утворення нової орфографії. І доки українські автори свої недотепні вигадки ставитимуть вище од встановленого найкращими і найавторитетнішими знавцями мови правопису?

Але помимо правопису, помимо мови у п. Лободовського єсть і ще одна несимпатична риса, що її ми ще не зазначили. Це його фанатична нетерпимість до інших вір, той недостойний тон, в якому він провадить розмову про «кателыцтво» і лютеранство — і ця риса вкупі з усім попереднім, врешті, не дозволяє нам признати його книжку придбанням для нашої популярної літератури, не дозволяє нам радити її читачеві.

1913