До Марка Черемшини{214}

1

Київ, Фундукліївська, 82/7

31 січня 1925 р.

Високоповажний пане докторе!

Кооперативне видавництво «Книгоспілка» (київська філія) гадає незабаром видати вибір Ваших оповідань під загальною назвою «Село потерпає» або «Село вигибає». Нещодавно я дістав від видавництва доручення написати і вступну статтю. Вибір я зробив такий: із збірки «Карби» — 1. Святий Николай у гарті. 2. Грушка. 3. Зведення. 4. Хіба даруймо воду. Останнє я взяв головне тому, що про нього згадує С. О. Єфремов, а його «Історія письменства» — це ж єдине джерело, з якого може про Вас довідатися наш «широкий читач».

З «покарбової» Вашої творчості я взяв усі оповідання, друковані в «Віснику» (не минаючи навіть перекладів з Міксата); з альманаху і календарів — «Зарікайся мед-горівку пити» та «Козака»; з Vivat Academia — Ваш лист до галицьких студентів у Німеччині («Колядникам науки»). Зараз бажав би: 1) почути Ваш погляд на справу ознайомлення тутешнього читача з Вашими творами; 2) дістати для видання Вашу картку фотографічну; 3) дізнатися день і місце Вашого народження. Мені казано: с. Кобаки, Косівського повіту, липень 1874. Так чи ні?

Дозвіл управління друку на Вашу книжку вже є (допіру про це сповіщено мене з видавництва). Купюр жодних. Видавництво має випустити книжку за 5 тижнів. Зичу всього найкращого. З щирим поважанням і незмінною прихильністю до Вас і Вашої творчості

                                                                  Микола Зеров

P.S. Склад книжки намічається такий: 1) Вступна стаття: Марко Черемшина і галицька проза; 2) Оповідання з «Карбів»; 3) Нові оповідання; 4) Переклади з Міксата; 5) Загальну вказівку відносно діалекту (як читати його) і Словник, приблизно на 300 слів. Діалект стараємося зберегти, скільки можемо.

                                                                         М. Зеров

2

Київ, 10 березня 1925 р.

Високоповажний і дорогий добродію!

Не можу виповісти Вам, який я радий, одержавши від Вас посилку і такого ласкавого листа. Я саме йшов на пошту, щоб послати Вам усі важливіші інформації про те, як стоїть справа з друкуванням Вашої книжки. По дорозі зустрів поштаря — і от маю писати листа наново.

На жаль, щодо видання всіх «покарбових» оповідань уже нічого не можна зробити. Книжку майже видрукувано (з 208 с. — 176), і вносити зміни в її план і склад запізно. Не друковані лишилися 1-й аркуш (бо задержався портрет, перебитий з календаря «Громада») та останній з словником гуцульської говірки. Тепер портрет (7-й) рішено викинути й замінити його новим, ласкаво Вами присланим. Той вдався не дуже добре.

Що ж до Вашого мені доручення подбати про видрукування всіх оповідань, що поза «Карбами», то я вживу усього мого авторитету у видавництві для полагодження справи. Поруч сеї збірки, яка має зватися «Село вигибає» (хотілося назвати її «Село потерпає», але вирішено було: у нас ця назва не буде промовистою. Слова «потерпати» у нас не зрозуміють), я постараюсь настояти, щоб видавництво заходилося коло другої. Назвати її можна «Туга», а то й інакше, як Ви скажете. А скласти її я би гадав так: 1. Оповідання з «Карбів» («Основини», «Злодія зловили», «Більмо», «Чічка», може, ще «Дід» або «Лік»). 2. Нові оповідання (всі прислані, не виключаючи й «Доменника», якого цей раз видавництво не наважилося подати). Справді, поруч з Дзельманом («Бодай їм путь…») мав би стати Дзельманів син, і враження, як то кажуть, усугубилося б. 3. Переклади, про які Ви пишете.

Здається, тепера це найкращий вихід. Будьте ласкаві повідомити, оскільки Вам до вподоби ця перспектива мати другу книжку оповідань, с. 144—160.

Зразки друку, формату і паперу посилаю. Здається, буде не так погано. Свою передмову до книжки я, доповнивши різним матеріалом ілюстрованим, прочитав у історично-літературному товаристві при Академії. Читання випало дуже щасливе: гостей прийшло чоловік 120—150. Газетний звіт про свій реферат прикладаю. Тижнів через три, як книжка з’явиться на вітринах книгарень, я гадаю зробити ще публічну лекцію при громаді академічних службовців — з відчитанням кількох оповідань в цілості — щось на зразок того читання, яке улаштував С. О. Єфремов півтора місяця тому на пошанування В. Стефаника.

Що видавництво «Книгоспілка» думає робити далі в справі переговорів з Вами — не знаю. Але гонорар воно Вам вишле, перевівши на долари. Про це мені сьогодні говорив завідуючий редакційною частиною.

Видавництво наше, здається, не любить листуватися. Воно, мабуть, волітиме всі переговори вести через мене. За біографічні відомості я, безперечно, Вам вдячний. Про рік 1874-й я знав від С. О. Єфремова, який знайшов ще листи, писані Вами з Відня до видавництва «Вік». Про коломийську гімназію я знав від п. Мелетія Кічури, з яким часто і приязно зустрічаюся тут, у Києві. Про с. Кобаки і снятинський період дещо розповідав мені Антон І. Онищук. Але Федькович і його вплив на Вашого батька, різні обставини Вашої шкільної науки, ціле оповідання: «Бо як дим підоймається…» — це для мене новина.

Від різних людей, Ваших земляків, я ще дізнався, що Ви великий аматор книжки української. Радий був би дістати від Вас дозвіл послати Вам свою: «Антологію римських поетів», 2) «Камену» та 3) 1-у частину свого курсу історії нового українського письменства.

І ще одна справа. Незабаром, можливо, я і декілька моїх приятелів одержимо пропозицію скласти літературний альманах. Чи не дозволите Ви на той випадок скористатися якимсь із Ваших, присланих в машинковім письмі, оповідань?

Гадаючи, що Ваш лист з 27.ІІ.1925 р. до мене ще не край Вашим зносинам з київською літературною громадою, — шлю Вам найсердечніші вітання од себе і всіх київських прихильників Ваших писань.

                                                                Ваш Мик. Зеров

Р. S. Допіру заходили з видавництва «Книгоспілка». Просили Вашої адреси. М. З.

3

Київ, Фундукліївська, 82/7

12 травня 1925 р.

Вельмишановний добродію!

Посилаю Вам вирізку з сьогоднішнього числа «Більшовика», де Ви знайдете рецензію на свою книжку. Автор рецензії — Микола Терещенко, колись талановитий поет (хоч, правда, трохи in spe), перекладач Вергарна, який тепер переробляє себе на досить посереднього фейлетоніста. Рецензія, як самі ласкаві побачити, трохи поверхова. Видно, що автор нічого досі не читав ні Вашого, ні Мартовичевого, і як розвернути перед ним мапу, то не знайде на ній ні Покуття, ні гуцульських верховин. Щодо ущипливого трохи тону рецензії, то прошу ласкаво — відносьте його на мій рахунок. Нехай буде Вам відомо, що все написане мною з боку рецензентів «Більшовика» засуджене згори — «що може бути доброго з Назарету».

Посилка книжкова, куди входить і примірник «Село вигибає», для Вас приготовлена, але у мене все ніяк часу не знайдеться, щоб проробити всі належні формальності. Даруйте, як можете!

Примірники від видавництва і гонорар будуть. Розміру гонорару не знаю, думаю: невеликий, якісь 60—70 доларів. Книжка друга Ваших оповідань уже введена до видавничого плану і піде друком влітку. Є ще справи, але про них потім, як писатиму вдруге.

Оповідання «Писанки» я передав Хвильовому — до друку. Про решту оповідань написав замітку до «Життя й революції» — невеличкий журнальчик, що виходить у Києві під фактичною редакцією Дорошкевича.

                                                                  Ваш М. Зеров

4

Київ, вул. Леніна, 82/7

24 лютого 1926 р.

Високоповажний добродію!

Справа з виданням Ваших творів у серії «Літературної бібліотеки» «Книгоспілки» трохи затяглась. Харківський центр видавництва один час трохи сумнівався, чи варт друкувати в популярній серії книжки, що їх діалект так далеко відбігає нашого літературного річища. Але тепер усі непорозуміння полагоджені, і завідуючий редакційним відділом київської філії нещодавно переказав мені, що другий том Ваших оповідань він таки думає пустити. З огляду на все це і я знову наважуюся до Вас писати. Мені цікаво було б знати:

1. Вашу думку з приводу 1-го тому Вашого «Село вигибає»: папір, друк, вступна стаття і особливо словник (його довелося робити похапцем, і через те в ньому, мабуть, є і помилки, і пропуски).

2. Чи одержали Ви гонорар (мені у видавництві сказали, що Вам послано його) і чи не ставляєте Ви тепер якихось нових гонорарних вимог?

3. Чи єсть у Вас якісь нові оповідання, крім «Парубоцької справи», яку я мав утіху прочитати в ЛНВ? Для нової книги (назвати її можна «Туга», як Ви планували для першої збірки) краще б мати ще одно-двоє нових оповідань, бо відносно «Поменника» можуть бути якісь заперечення відділу друку, і тоді мало буде оповідань ґрунтовних, великих, що книзі дадуть основу.

4. Чи одержали Ви гонорар і те число «Червоного шляху», де видрукувано Ваші «Писанки», і те число «Життя й революції», де вміщено «Тугу»? Коли ні, я візьму на себе пересилку Вам обох наданих книг.

Хтось із киян, особисто з Вами знайомих, переказував мені, що єсте Ви великий книголюб і стежите весь час за літературними новинами. Я дуже був би радий послати Вам дещо з тутешніх прозаїків і поетів і тим хоч трохи загладити своє довге (хоч і не цілком з моєї провини) мовчання. Нещодавно послав Вам свій переклад «Мазепи» Словацького як пробу. Чи одержали Ви його?

Вельмишановному д. В. Стефаникові з ласки своєї перекажіть, що незабаром має вийти в «Книгоспілці» том вибраних оповідань Мартовича з статтею-передмовою М. М. Могилянського, а в-во «Слово» цікавиться видати його (В. Стефаника) оповідання і хоче з ним зв’язатися.

Викладач української літератури в Одеському інституті народної освіти А. Музичка готує монографію про Стефаника і Вас. А видавництво «Слово» просить і має вже обіцянку від академіка С. Єфремова написати книжку про Стефаника.

Узагалі до творчості старших прозаїків галицьких тут певний інтерес, не інтерес широких кіл читацьких (малоросійські лінощі заважають подолати діалектичні особливості), але зацікавлення добірного кваліфікованого читача.

Втім, дозвольте побажати Вам всього найкращого з «трави й роси», і не гнівайтесь, коли товариство «Слово» спробує зав’язати зносини з д. Стефаником через Вас.

                                          Готовий до послуги Мик. Зеров

5

Київ, 21 березня 1926 р.

Вельмишановний добродію!

Ваші вісім оповідань і при них лист, такий ласкавий і компліментарний, я одержав учора ввечері. Спішу повідомити Вас про те і щиро від усього серця подякувати. Мушу тільки сказати, що я тут зовсім не така велика персона, як Вам про мене розповів п. Василевський. Та і школа «неокласиків» не така вже бідна на хист, щоби я міг себе уважати за її голову. Не кажучи вже про те, що, власне, і «школи» в повному розумінні слова нема, а єсть кілька приятелів, що раз у раз зустрічаються і яких раз у раз протиставляє собі література інших напрямків. Ядром групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька істориків літератури з професорських аспірантів, кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З симпатичними елементами нас можна нарахувати чоловік 12. Твори членів нашої групи, а також і не членів постараюся Вам прислати. Із прозаїків іншого прямування найсильніший Хвильовий, із поетів — Сосюра.

Щодо російської літератури, то вона зараз страшенно супроти нас багата, але імен, що дорівнювали б Достоєвському з Толстим, але навіть Чехову з Горьким, — немає. Техніка удосконалилась, в мові знати орієнтацію від літературного язика до діалектів — соковитість інколи вражаюча, — але при тому нема узагальнюючого погляду на життя — суцільності; очевидно, само ще життя не одстоялось, щоб література могла дати вичерпне епічне змалювання нового побуту, яке Толстой і інші дали побуту старому. Із нових письменників найсильніший, на мою думку, Пільняк. Що ж до Еренбурґа, то він у нас популярний, хоч говорити про нього як про літератора поважного не говорять. «Хуліо Хуреніто» з його речей найкраща, хоч і тут сам Хуліо — нежива істота, це лише жердка, на яку автор вішає свої дотепи. До Shaw йому далеко. Що ж до «Тресту “Дайош Європу”», то це річ просто скандальна. Невисоко стоїть і «Николай Курбов». Я особисто Еренбурґа на шаную — він жив у Києві р. 1919-го і досить тут намозолив усім очі своєю кокетерією, підведеними очима і панночками, обіруч повислими, але у нього є прекрасна книжка «Антологія французьких поетів», друкована р. 1914-го (коли Еренбурґові було років 23—24), і прекрасна збірка фейлетонів про мистецтво будучого («А все-таки вертится»). Поезія ж російська за останні часи рішуче підупадає. Розвивається і витончується літературна критика, особливо так звана формальна школа (Ейхенбаум, Жирмунський, Шкловський).

Із старих письменників російських у письменницьких колах найбільше орієнтації на Лєскова, колись нехтуваного за свій антилібералізм, а тепер оціненого за свою манеру «сказа», як висловлюється російська критика, доброго, за індивідуалізовану розповідь (кожна постать літературна має свою у Лєскова різко характеристичну мову). Лєсков продиктував, мабуть, і цю, таку характерну для нинішнього російського письменства, орієнтацію на «областной язык».

Тепер з приводу окремих пунктів Вашого листа. 1) Книжку «Село вигибає» висилаю позавтра. «Життя й революція» піде другим номером. 2) 3 п. Антоном Онищуком я радився, укладаючи словник, і він мені у великій став пригоді. Але він часами говорив, що тут і тут, мовляв, краще було б запитати автора, бо таке або таке має варіанти значення в залежності від місцевості. 3) Наше київське видання Ваших творів, скільки знаю, у Львів не попало. Гадаю, що Ваш зв’язок з «Книгоспілкою» (через мене) аніскільки не перешкоджає Вам дати свої збірки у Львів та Прагу. Все одно: ті книжки не попадуть сюди, наші ж видання масового читача не задовольнять там. Бо як кілька примірників і попадуть за кордон, то підуть до бібліотеки Наукового товариства, до двох-трьох критиків. Широкий же читач лишиться без книжки. 4) Шкода, що «Слово» не може видати збірки В. Стефаника. Від товаришів Лизанівського з товариства «Рух» знаю, що видавництво те мало нові твори Стефаника ще рік тому, але й досі не чув я, щоби воно збиралося їх видавати. Це є, на мою думку, злочин, бо книжка не була б тяжкою для видавництва і, безперечно б, розійшлася, бо попит тепер на українських письменників, що стали предметом студій шкільних, сильно виріс, а В. Стефаник завжди у нас користувався великим признанням. В справі матеріальної допомоги Стефаникові щось треба було б зробити, але в який спосіб? Ювілейне свято було б, мабуть, і тут найкращим приводом для збирання грошей. Коли щось викристалізується тут, напишу.

Вітаю Вас сердечно, прошу не гніватись, що поспішаю і лист мій виходить не дуже розбірний. Готовий до послуг, з сердечним шануванням.

                                                                     Мик. Зеров

6

Київ, вул. Леніна, 82/7

12 червня 1926 р.

Вельмишановний добродію!

Вчора нарешті дістав відомості, що за оповідання «Верховина», видрукуване в ч. 5 «Життя й революції», Вам мають послати сто карбованців гонорару і книжку. Мають це зробити завтра або позавтра. Коли Ви не відбираєте мені права заступати Ваші інтереси перед київськими редакціями та видавництвами, прошу на разі довгого неодержування книжки і грошей сповістити про те мене, і тоді я конче пошлю сам, а гонорарну справу піду посувати перед редакцією «Життя й революції» знов.

Ваше оповідання справило тут сильне враження. Правда, дехто уважає убивство діда зайвим ефектом, не погодженим трохи з загальним тоном оповідання. (Два світи, селянсько-український і пансько-польсько-зельманівський, і без того виразно один одному протиставлені). Але всі сходяться на тому, що сцена діда з синовою тінню вражаюча. Рецензію «Пролетарської правди» при цьому Вам посилаю.

Щодо друку другої книжки Ваших оповідань у «Книгоспілці», то се вже справа розв’язана і поставлена в найближчий план. Отже, проектується десь на вересень — жовтень ц. р. «Село вигибає» має незабаром вичерпатись. З накладу 5000 розійшлося не менше 3600 примірників.

Чи не треба вже подумати про повний для тутешньої України збірник Ваших оповідань? Бандеролем посилаю Вам сливе разом з цим листом книжечку моїх відгуків критичних на теми дня^{215}.

                                        Щиро прихильний Микола Зеров

Гроші Стефаникові послані на Ваше ім’я. Тільки академічний посланець, здаючи гроші у банк, помилився у Вашому прізвищі (чи не написав Семанюкові). Сьогодні мають поправити. Стефаникові посилають 100 крб. Мають незабаром послати ще сто.

                                                                       Ваш М. З.