Михайло Грушевський. Під зорями{171}

Оповідання, начерки, замітки, історичні образки. Кооперативне в-во «Рух». Рік і місце не позначені. Стор. 578 + 2 ненум. Ціна 2 крб. 30 коп.

Акад. М. С. Грушевський належить до тих істориків, що вміють поєднати критичну спостережливість дослідника, узагальнення соціолога і художнє перо, скажемо напівпризабутим нині терміном, ідіографа, якого майстерність відчувається у відтворенні індивідуального, неповторного — в характеристиках діячів та панорамах епох. В «Історії України-Руси», в популярних книжках, як «Культурно-національний рух XVI—XVII вв.», нарешті, у п’ятитомовій «Історії української літератури» можна вказати не одну сторінку, що належить художникові слова (хоч би характеристика Івана Вишенського в 5-му томі «Історії літератури»). Ця подвійна обдарованість, обдарованість дослідника і художника, в українській історіографії з’явище не незвичайне. Досить пригадати Костомарова, Куліша (заслуженого в історичній науці, хоч і як знецінював він свої праці затятою публіцистикою), і нарешті — Олександру Яківну Єфименкову та О. І. Левицького. Тому-то, за винятком кількох суворих документалістів та антикварів, наші історики досить охоче бралися за перо повістяра, збагачуючи найбільше ділянку історичної белетристики.

Белетристична жилка в М. С. Грушевському прокинулася ще за його тифліських років, про які він розповів у авторській передмові до названої вгорі збірки. Оповідання «Бех-аль-Джугур», написане в лютому 1885 і надруковане того ж року в галицькому «Ділі», було початком цієї роботи, що і пізніше притягала автора, в пору виключно наукових його студій, коли слабшала його «ригористична» відданість науці. Таким чином і зложилися три белетристичні цикли, що позначаються в книзі «Під зорями»: а) ранні оповідання, названі у автора «З юних днів» (від «Бех-аль-Джугура» до «Ясновельможного свата», писаного р. 1897); b) дві пізніші белетристичні збірки «Sub divo» (під голим небом) та «З старих карток», куди увійшли оповідання 1909—1911 та 1911—1914 рр., і с) драматичні сцени «Хмельницький у Переяславі» та «Ярослав Осмомисл», писані під час невільного перебування автора на Поволжі в імперіалістичну війну. Розподіляючи поданий матеріал по рубриках, М. С. Грушевський пише: «Новою хвилею (після юнацьких белетристичних спроб) прийшла на мене охота до писання після першої революції… Але я вже не дивився на се белетристичне писательство, як моє громадське діло: сі колишні мрії відійшли безповоротно. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці, — а вони не хотіли лишитись зачиненими дітьми моєї думки. Так з’явилися речі, зібрані потім під спільними назвами: «Sub divo» і «З старих карток». Може, вони збудять і тепер в кім-небудь подібні рефлекси, зворушать не безплідно чию-небудь уяву. Як ні — нехай зостануться людським документом свого часу».

Оцінка дуже скромна. В українській белетристиці М. С. Грушевському, нехай і припадковому гостеві в цій ділянці, належить своє відмітне місце в ряді авторів, що почали відходити від традиційної народницької прози, 80—90-х рр. Він стоїть на вододілі межи Кониським, Грінченком — і Коцюбинським, пристаючи до нової техніки письма, хоч стиль його — ясний, стислий, трохи сухуватий, як стиль, скажімо, кращих оповідань В. Леонтовича («Смерть і заповіт пана Івана Гречки») — ще далекий від оздобленого імпресіонізму Коцюбинського. Варті особливого відзначення і деякі формальні новини М. С. Грушевського. На той час, як українська проза трималася жанрів досить докладного оповідання та улюбленого «начерку», він дав у своїй «Біжниці в Зоммерберґу» та «Історії синьйори Занети Альберіґо з Венеції» зразки витриманої чіткої новели, що й нині повинні увійти в круг навчального матеріалу для кожного прозаїка-початківця.

Особливо треба спинитися на історичних оповіданнях та сценах М. С. Грушевського. Тут нам пригадується знаменита костомаровська характеристика «Чорної ради» Куліша. Як відомо, Костомаров відносив цей твір «к сочинениям такого рода, где автор вводит исторические события, но позволяет себе сочетать их с вымышленными, стараясь изобразить последние так, как бы они происходили в известный век и в известной стране, если бы не были вымышлены. Хорошо задуманные и оконченные сочинения такого рода могут по справедливости назваться дополнением истории. Относительная скудость подробностей в летописях и актах, служащих прямыми источниками для исторических описаний, часто не дозволяют историку представлять исторические факты с живыми частностями их обстановки; между тем, в тех же источниках и вообще в памятниках старины, являются рассеянные черты, которые были собраны и приноровлены к изображаемым историческим событиям, могут придать описанию более ярких красок и способствовать… уразумению духа описываемого времени. Автор собирает такие черты, слагает их в свой рассказ и таким образом составляет произведения, где, хотя есть вымыслы, но очертание этих вымыслов носит строгое сходство с действительностью. Нет ничего труднее этого рода».

До цього роду, середнього межи монографією та повістю, Костомаров відносив і свою «Чернігівку» та «Кудеяра». Принаймні, обороняючи останнього, він посилався з одного боку на «свободу автора», «при которой он может заставить исторические лица говорить такие речи, о которых не сохранилось известий в источниках, лишь бы вымышленные речи не противоречили эпохе и характерам лиц», а з другого боку, заявляв, що в «Кудеярі» він не скористався своїм правом повістяра в повній мірі, і тому його твір є не повість, а хроніка. Трохи затаєні, подібні признання і в М. С. Грушевського прориваються. Він дає собі свободу «щодо фабули», але якнайточніше відтворює «обставини», тримаючись в цілому української історично-белетристичної традиції. Отже, нове видання белетристичних писань акад. Грушевського ставить наших літературознавців перед одним із найцікавіших, хоч ледве намічених ще питань української прози.

Наостанку відзначимо уважно складені примітки т. Черкаського та бібліографічний покажчик белетристичних творів автора.

Зовні видання виглядає непогано, хоч останніми часами українська книжка (держвидавівська, книгоспілчанська) набуває добірного вигляду, і т-во «Рух» значно відстає від інших видавництв.

1929