§ 6. Загальний характер раннього українського письменства

Нам зостається тепер з’єднати в один образ характеристичні ознаки раннього укр. письменства, що поодинці проходили перед нами в попередньому викладі.

Вище уже говорилося (І, § 1), що українське простонародне слово в кінці XVIII і на початку XIX в. культивувалось і до літературного вжитку пристосовувалось в оточенні провінціального дворянства, середньої руки чиновництва (провінціального та столичного[39]) і сільського духовенства. Ці соціальні групи стоять коло українського слова і пізніше, в третьому та четвертому десятиліттях XIX в.; з них виходять і український читач, і український видавець[40], і український автор (дворяни: Квітка, Гоголь-батько, Гребінка; урядовці: Гулак-Артемовський, Кухаренко, Думитрашків; духовні: протоієрей Писаревський, священик Олександрів, диякон Кореницький). Вся ця дрібна провінціальна публіка живе переважно духовою стравою російської літератури[41] (пригадаймо, якими аматорами російської журнальної лектури були Котляревський або Квітка!), але не задовольняється нею цілком і для повного вдоволення естетичного переходить на «неочищенный слог», народну говірку, таку природну й мальовничу в її устах і під її пером. Анекдот з народного життя, п’єса з сільського побуту, романс, українською мовою складений, ефектна приказка, історичний спогад становлять живу естетичну потребу цієї громади, один із аксесуарів її побуту, оздобу коротких провінціальних сезонів, що припадають на ярмаркові тижні та на час дворянських виборів, розвагу хутірських з’їздів, храмових та іменинних свят. «В старину и небогатые дворяне имели обычай гостевать друг у друга по несколько дней», — старша ґенерація сідала за карти, а молодь «устраивала читки и репетиции», готуючи до вистави то популярні російські п’єси, то доморобні українські оперети. Подекуди це провінціальне товариство гуртувалося коло якогось нотабля, що був природним, мовити б, осередком, часом для цілого повіту. «То было беззаботное время для помещика, когда он мирно процветал в своем хуторе»[42]. «Устроить домашний театр, завести собственный оркестр в те времена было делом обыкновенным и не встречало ни в ком катоновского осуждения»… «Мы еще помним, каким вельможею жил в живописной Качановке Гр. Ст. Т(арнов)ский, какая гремела у него музыка, как разыгрывали украинские крепостные произведения немецких виртуозов!» Подібним же центром (у 20-х рр.) були Кибинці Трощинського — «эти, — як висловлюється Куліш, — Афины времен Гоголева отца». Сам Трощинський, «дитя катерининського віку», одставний міністр юстиції, не чужий був своєрідного українського патріотизму, дуже невинного, і, слухаючи знамениту «Чайку», раз у раз заходився старечими сльозами. На його кибинецькій сцені виставлені були спеціально написані для неї комедії Гоголя-батька. Були й інші центри, і досить численні, де так само чулося часом українське слово, де чарував слух «малороссийских песен звук» і де серця «восторгом пламенели», коли співалася «древняя Чайка»; ще Шевченко, подорожуючи Лівобережною Україною, застав деякі з цих старосвітських дворянських гнізд.

Ця хутірсько-дворянська основа українського літературного життя (оскільки загалом про літературне життя тут можна говорити), не ослаблялася ні перебуванням деяких літератів-дворян у місті, їх городською, так мовити б, адресою, ні причетністю до літературного руху деяких діячів з недворянського кола. Інтереси літератів-городян (Котляревського, а надто Квітки) нічим не відрізнялися від інтересів хуторян, навіть ритм їхнього життя був хутірський, сільський. А щодо діячів недворян, то вони наскрізь переймалися смаками та уподобаннями пануючого стану, намагаючись як можна менше з ним різнити.

Народившися в тих патріархальних обставинах, з глибини побутових відносин, одбиваючи смаки провінціально-дворянської публіки, українське письменство, очевидно, на великі ідейні висоти і не могло вибитись. Народне життя, своєрідний побут народний — зміст усіх ранніх творів українських — трактувалися крізь призму поглядів, на яких ще лежала печатка XVIII в. Ці погляди диктували гуманність у відношеннях, навіть цікавість до «дітей природи», — але, розуміється, дуже далекі були від того, щоб трактувати селян, як «произведение старой истории и деятелей истории грядущей», «смотреть на них, как на временно бездействующих граждан и сотрудников общенационального дела». Ці нові настрої в 30-х рр. ще ледве пробивалися. І письменник, «бувши живим членом свого товариства, захоплював у своїй творчості простонародне життя остільки, оскільки тодішнє громадянство вимагало»: «шутка и песня для приятного препровождения времени — вот все, чего мог искать писатель тогдашний в родном быту». Отже, стимулом до письменницької праці були не ідейні якісь завдання, не поривання «зреалізувати свою громадську цінність», а просто бажання дати собі і своїм близьким приємну розвагу. Як дивився на свої українські твори Білецький-Носенко, ми знаємо; те саме відношення знайдемо і в Думитрашкова (в його присвятних гекзаметрах до «Жабомишодраківки»):

Я ж таки й досі не маю ні долі, ні справжньої туги,

Іноді, може, й крізь сльози, а все-таки пісні співаю.

Де ж коли й сам компоную ледащенькі вірші од скуки.

От і тепер перештопав старинну Гомерову казку,

Тільки довгенько не знав, де б мені віршу цю діти.

А далі думаю: дам лишень я її Ф(едору) брату:

Може, він єю забавить хоть діток, як сам не вподоба.

І навіть Квітка не криється з тим, що свої повісті й оповідання він писав «для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится»… Отже — література для розваги, література на забаву провінціальної публіки.

Правда, ми маємо кілька заяв одмінного характеру, що свідчать ніби про інше розуміння завдань літератури. Так, Квітка при утворенні деяких літературних своїх постатей керувався бажанням «зворушити читача». І Гулак-Артемовський, пишучи свого «Рибалку», хтів «по влечению любопытства» спробувати, «нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя и слушателя смеяться, как от «Энеиды» Котляревского…» Але в цих заявах не можна вбачати стремління до рішучого, раз назавжди, відходу від примітивно-гумористичного стилю. Хіба не після чутливої «Марусі» написав Квітка свого «Пана Халявского», де на глум узяв «старинный быт малороссиян, род жизни, воспитание, занятия и все до последнего»? Хіба що інше мав на увазі Гулак у своїй пізній травестії лермонтовської «Думы»?

Це й зрозуміло. Український читач переважно живився російською лектурою, українська творчість була для нього річчю «домашнего обихода», була десертом, який він додавав до російських страв. В репертуарі кибинецького театру Трощинського комедії Гоголя, як можна здогадуватись, виставлялись поруч грибоєдовського «Горя от ума»; «Наталка Полтавка» з’явилася на сцені, як pendant до творчості російських драматургів; байки Гребінки, повісті Квітки були додатком і трохи корективом до відповідних творів росіян[43]. Пишучи в pendant і для розваги, українські автори дуже часто не почували потреби свої твори друкувати. Вони писали для себе, для знайомих, навіть у далекій перспективі не рахували на друк. Любили підкреслювати своє літерацьке аматорство, кокетувати своєю технічною непідготованістю й недосконалістю. Котляревський признається, що він «з музами не знається»; Квітка характеризує свої повісті, як речі «без прикрасы и оттушовки», писані «сплеча», безпосередні і немайстерні («еже писах, писах»), а себе — як письменника випадкового, що «непроизвольно… неумышленно попал в писаки». Тільки популярність рукописного твору, часто несподівана, одкривала українському авторові очі на себе самого, примушувала його шукати собі видавця. Але й це робилось непохапливо. Навіть Квітка, найбільш уважний у справі видання своїх творів, і той ставиться до їх долі з епічним спокоєм: «Все посланное в Петербург там и осталось… и я уже отложил все заботы, чтобы получить что-либо и не хлопочу, а все продолжаю писать то от нечего делать, то чтоб изложить мысль, какая нам с женой придется, хоть посмеемся или погрустим — и то наше; потом пустим печатать или так пойдет по рукам и затеряется». Не диво, що в таких обставинах українські твори з’являлися друком з запізненням на 10—20 років, і українське письменство тієї доби було в великій мірі письменством рукописним.

А раз так, — то оскільки свідомими були в своїй праці українські автори 20—30-х рр.?

Деякі українські критики, аналізуючи тексти Котляревського, Квітки і інш., не раз з дивуванням зупинялися над мішаниною в їхніх писаннях монархічних настроїв та української патріотики, симпатій до козаччини та випадів на адресу Січі, де «сплять удень і крадуть вніч». Цю видиму суперечність вони долагоджували узнанням старих авторів 20—30-х рр. за несвідомий орган народного духу (Куліш, Євшан).

Дійсно, в українських діячів початку XIX в. нема ні свідомості пізніших народовців, ні автономічних змагань середини XVIII в. Процес русифікації українського громадянства за останніх років катерининської доби не минувся безслідно. «Дух Полуботка», як не запевняли українські патріоти в протилежному, погас до останку. У Котляревського і в Гулака, в Гребінки і в Кухаренка ми зустрічаємось з формулами офіційного російського визнання патріотичного, з прийняттям і навіть обороною тодішньої російської дійсності (Квітчині «Листи до земляків»). Не можна заперечувати в них і урядовецького часом сервілізму і маленьких пристрастей до різних знаків вислуги. Гулак-Артемовський зі своїм гімном «білій галці» (Аннинській звізді) зовсім не стоїть самотою. Чорноморський отаман Кухаренко виразно йому вторує. «Купи собі могорича, — пише він Шевченкові в його Ново-Петрівське заслання, — бо й мені дали у Москві Станіслава 1 ст.».

А проте української свідомості, свідомості розпочатої ними праці — в літературних діячах тодішніх не можна одкинути. Тільки живе та свідомість, той патріотизм український ще в дуже примітивних формах і має він ознаки такої ж стилізації під народні звичаї та мислення, як і мова тогочасних писань. От живий портрет одного з таких українських патріотів, портрет, мальований, безперечно, з натури. «Єсть у мене знакомий, приятель, да почитай, не лучший ли із наших українських поетів, притаманний гетьманець: як пише, так і говоре. Між москалями на балах денді, а дома застанеш його — запорожець, в чоботях та шароварах… в гостях — устриці да труфелі, а дома… чабак та вареники». Далі дізнаємось, що цей декоративний патріот в свою чергу має приятелів, які відзначаються таким же культом старовинних звичаїв і таким же прив’язанням до свого кутка, міста, провінції. Можна сказати, без усяких майже обмежень, що побутовий консерватизм та місцевий, кутковий патріотизм — це перша фаза національної свідомості українських авторів з доби Котляревського та Квітки. Вони живуть і виявляються у Котляревського в його панегіриках полтавцям: «Оттакові то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хапаються»; і в Квітки — в його милуваннях рідним Харковом: «Хороший город Харків: великий, веселий; що церков Божих, що панських хоромів, що казенних домів, — як є палати; школи усякі, і для паничів і для панночок; святого владики хороми, пошта, потюремний замок — батечки!.. А скільки ж у Харкові вулиць!.. Довгі та прямі, та є й мощені: хоч у саму у велику грязь не страшно, не зав’язнеш, хоч які поганенькі волики будуть». Гребінка в своєму «Так собі до земляків» вихваляє свою рідну Пирятинщину: «…Довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може, вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі, бублейниці, є і церков Божа, як слід, з дзвіницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город!» А золотоношець Думитрашків, теж патріот не з останніх, так само певен переваг своєї батьківщини.

Маленька та хороша

Моя Золотоноша.

Тільки наприкінці доби ми зустрічаємося з формулами, що показують зріст письменницької свідомості, свідомості, що виходить уже поза межі куткових обріїв. Так, напр., Квітка в своїх листах до Максимовича надзвичайно живо відкликається на його літературні плани, плани людини, «так много трудившейся и стяжавшей для родной литературы», з радістю сповіщає його, що його думка видавати щось «на наській мові» має незабаром здійснитись, а своє і свого кореспондента завдання бачить у тому, щоб, видавши український часопис, «пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов говорят, который имеет свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию…» Отже, український автор починає шукати солідарності й порозуміння з іншими авторами, зав’язує жваві листовні зносини з ними, мислить про організацію, сучасним терміном говорячи, українського літературного фронту і потроху від поняття української «словесности» переходить до поняття української літератури, як певної і в певний бік скерованої громадської сили.

Остаточно ці думки доспіли уже в 40-і рр., коли виразно, спочатку в Харкові, а потім у Києві, виступила наша «романтична школа».

1923—1924