Початки літературної роботи П. Куліша та його повість «Огняний змій»{179}

«Огняний змій» — одна з перших повістей Куліша, з якими він тільки-тільки виступив на літературному полі. Написано її 1840 року, коли авторові її було двадцять літ, і він не встиг іще покінчити з своєю шкільною наукою.

Син воронізького козака-хуторянина з Глухівського повіту на Чернігівщині, що хоч і писався дворянином, але права доведеного на дворянське звання не мав, — Пантелеймон Куліш учився, що зветься, «на мідні гроші», перемагаючи свої тяжкі обставини матеріальні, спочатку в Новгород-Сіверській гімназії, яку покинув з п’ятої класи, а там у Київськім університеті, куди вписався вільним слухачем спочатку на словесний, а потім на правничий відділ. Під час університетської науки і написано його перші оповідання.

Художній хист у Кулішеві збудився дуже рано. В «Жизні Куліша», великому та докладному життєписі, записаному з голосу самого письменника (якщо тільки не сам він усе те скомпонував), розказано, як ще малим хлоп’ям він відчував красу природи, як, буваючи на хуторі, в батьківській пасіці, милувався він сіножатями над річкою Осотою, «вітластими березами, осиками та дубами, похмурим дідом-пасічником», і як «та сумна повага на всьому видовищі обіймала душу малої дитини якимсь смутком веселим». Хист до малювання проявився у нього ще як учився він у повітовій школі. «Слабовитий силою, хоч і доброго здоров’я», малий Куліш не встрявав до хлоп’ячих забав та пустування, а все малював копії з картинок, що йому попадалися в руки. В «Жизні Куліша» про те розказується так: «Понавозить було (малий Куліш) того добра додому; мати радіє серцем і всю світлицю обліпить, а батько сердиться, що з сина вийде маляр, а не чиновник». Щоб не вертатись нам до артистичної освіти нашого письменника, скажемо, що як прийшов він у гімназію до учителя малювання, так той не пойняв віри, що це його роботи, аж поки не побачив своїми очима, як його новий учень рисує. Не було йому (тобто Кулішеві) у гімназії путящого наставника; незабаром зрівнявся він з учителем, а куди йти дальш — нікому було вказати. В Київському університеті знайшов він кращого живописця. Цей учитель школив його «на гіпсових антиках і довів його карандаш до великої артистичності», — але і цей учитель не дав доброї науки, бо прирадив Кулішеві занехаяти фарби для олівця, та так і зоставив невивершеною його малярську освіту.

Проте ще в гімназії молодого Куліша причарувало не так мистецтво малювання, як мистецтво слова. Він заохотився читати. Читав він усе, що попадалося під руку; навіть історію Кайданова (звичайний собі підручник) вивчив був напам’ять. Але найбільше захоплювався прославленими на той час віршовими писаннями Жуковського та Пушкіна. «Переписували ми, — згадував потім він сам, — з власної охоти цілі поеми Пушкіна та Жуковського і напам’ять уміли силу-силенну віршів». Тоді ж, у гімназії перечитав Куліш перші повісті Гоголя, і «велика була йому радість з того читання»; перечитав і Квітчину «Марусю», над якою обливався слізьми і яку так вихваляв потім. Українські книжки немов назад одтіснили російські, взяли над ними гору; а надто як напав Куліш одного разу на збірник українських пісень Михайла Максимовича.

От як розказує про те «Жизнь Куліша»: «Раз Куліш, зайшовши до купця по горіхи, побачив п’ять якихось книжок. То були п’ять екземплярів збірника українських народних дум і пісень, що видав Максимович у Москві 1834 р.; якось вони у Москві досталися купцеві в товарі. Ні раніше, ні навпослі книжками він не торгував ніякими. Ніколи хлопець не чував про цю книжку, а проте зараз купив, віддавши всі свої гроші, — і стала ця книжка у нього першою над усіма книжками. Заховався надовго Ґете з Шиллером, забули й про Гоголя, і про самого Квітку з його «Марусею», що не раз над нею плакали. Приніс Куліш книжку в гімназію, і всі товариші заслухались, як почав їм читати про «Сомка-Мушкета», про «Коновченка», про «Озовських братів», про «Хмельницького й Барабаша». Поти носив і читав кожному, що почали вже від його втікати і його декламацію передражнювати. Тоді він узяв та й вивчив напам’ять усю книжку, щоб ніколи з нею не розлучатись».

Книжка українських дум та пісень Максимовичевого видання справила велике враження на тогочасних людей. Зачитувалися нею не тільки такі юнаки, як Куліш або Костомаров, а й прославлені письменники, що мали не один друкований твір, як Гоголь. Мабуть, не помиляючись можна сказати, що книжка Максимовича для однолітків Кулішевих була тим самим, чим двадцять п’ять — тридцять літ пізніше став для нового покоління читачів Шевченків «Кобзар».

Начитавшися про «Сомка-Мушкета» та про «Коновченка», Куліш і собі заходився записувати народні пісні. Записувати на той час було від кого і було що. Навколо Воронежа старий український звичай тримався міцно. «Прості, невчені люди були товариством, що збиралося тоді по дрібних дворянських (та й по козацьких) світлицях у Воронежі. Замість політики згадували вони старовину, оповідали щоденні случаї, співали пісень українських і добре підпивали наливкою або варенухою». Такі як інші були й батьки Кулішеві, а надто його мати, що ніхто не знав стільки пісень, скільки тямила і співала вона. «Хмельниччина дійшла до неї не перепинена чужоземними співами», згадує про неї «Жизнь Куліша» у галицькому журналі «Правда» за 1868 р. «Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями». Від матері й записав Куліш цілий збірничок пісень та переказів; а серед них і невеличку склав повістку «Циган», що її згодом видрукував у збірнику «Ластівка». Зшиток записаних од матері пісень дав йому змогу потім, вступивши до університету, спізнатися з самим Максимовичем, що на той час професорував у Києві. Куліш став співробітником того самого чоловіка, що заохотив його своїм збірником дум та пісень записувати все цікавіше з народної пам’яті про старовину. В Максимовичевих збірниках «Киевлянин» (2 книжки) Куліш видрукував і дві леґенди, скомпоновані про воронізьких козаків російською мовою: «О том, отчего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе». В другій книзі «Киевлянина», рік пізніше, з’явилася вже й більша його повість «Огняний змій», про яку годиться згадати докладніше.

Ми вже бачили, як на ту пору, коли Куліш ставав до письменницької праці, шановано народні пісні та перекази. З легкої руки князя Цертелєва та Михайла Максимовича їх записують, розкладають по відділах, видають друком. З них беруть звістки та матеріал для історичних повістей, як от гоголівський «Тарас Бульба». Звертають на себе увагу й народні повір’я, забобони та всілякі перекази про надприродну силу — відьом, русалок, водяників, лісовиків тощо — так звана народна демонологія. Великою мірою запровадили цю моду письменники-українці — і ті, що російською мовою писали, як Орест Сомов та Микола Гоголь, і ті, що компонували по-своєму, як старий Квітка-Основ’яненко (у Квітки є двоє оповідань з народних повір’їв — «Мертвецький Великдень» та «Конотопська відьма»). За тою модою пішов і молодий Куліш, написавши свої воронізькі оповідання; його «Огняний змій» має навіть таку позначку під заголовком — «повість із народних переказів».

Про вогняних зміїв на Україні ходить багато різних оповідань; мало не в кожному збірнику переказів «із народних уст» можна знайти записи про них. Коли придивитися уважно, як народні оповідачі малюють словами тих зміїв, — то одразу видко, яке з’явище природи вони мають на оці. Змій, — переказують — буває «червоний та блискучий». Як він летить, то видається «зовсім як куль соломи, й від того куля так і сиплються іскри». Одні рівняють його до «довгого червоного полотна»; другі до «індика без голови, що з пір’я в нього іскри сиплються». Очевидно, «огняний змій» — то дуже красивий образ для летючих зір, для метеорів, що так часто прорізають небо серпневими ночами. Так само, як народні перекази, описує змія-метеора і Куліш. «Все небо пойнялося вогнем; ставок засвітився; ясна вогняна стрічка, розсипаючи іскри, пролетіла над млином і враз потухла над двором у Йвана Большака».

З переказами про зміїв-метеорів сплітається ще сила інших повір’їв, між ними і повір’я про літавців, чи то перелесників, що зводять з розуму дівчат та молодиць. Ці перекази та забобони дуже давні, і ходять вони не тільки на Україні, а й по інших землях. Нечиста сила може зводити не тільки жінок, але й чоловіків; українське плем’я гуцулів, що живе в Карпатських горах у колишній Австрії, зберегло ще повір’я про літавиць масногубих, що підманюють на гріх чоловіків.

Чим же спокушають людей змії-літавці? Народні перекази уміють і на таке запитання відповісти. Щоб причарувати до себе дівоче чи жіноцьке серце, змій підкидає або шовкову хустку, або срібний перстень, або дороге намисто, а часом то досить буває клубка заполочі. І от, коли дівка або молодиця все те візьме, змій і починає літати до неї, одмінившися коло хати ставним парубком, любиться з нею, а тим часом випиває з неї здоров’я. Дівчина або молодиця, до якої він літає, сохне, жовтіє, марніє й незабаром гине. Од змія можна і оборонитися: треба тільки не брати того, що він підкидав, або, взявши, повернути йому, або проказати якусь молитву і перехреститися, — але вірять (чи, вірніше: колись вірили, бо тепер повір’я зникають щораз більше), ніби не завжди те кінчиться добром. Змій може непокірну убити крилами або спалити хату і ввесь двір.

В своїй повісті «Огняний змій» Куліш використав і ці повір’я про перелесників. У нього нетутешня сила підкидає Марусі Чайківні скриню з червінцями і опановує нею тільки тоді, коли нерозважна набирає собі золота у хустку. Та й кінчиться повістка тим, що горить Большакова хата і весь двір Марусі та її чоловіка. Але єсть у Куліша і деяка одміна від народних переказів. А саме: спізнавшися із змієм, Маруся не то не жовкне та марніє, а, навпаки, стає щораз краща, вродливіша, тільки недоброю, нелюдською красою. Та й те ще треба додати, що тільки тоді підступається до Марусі змій-літавець, як вона, подавшися з дідом на прощу до Києва, покохала молодим дівочим серцем Івана Большака, та й годі вже думати тоді про побожні цілі своєї мандрівки. Отже, Маруся забула свою обітницю, не зважила на розумну дідову пересторогу. Її спокій порушено, захитано її душевну рівновагу. Кулішеві, як бачимо, важно не так розповісти давнє народне повір’я, як зазирнути в душу своїх дійових людей, показати, як живуть, думають і говорять його земляки, українські селяни з Чернігівщини та Полтавщини, Київщини та Поділля. Немов живі стоять перед нами гарна та нерозважлива Маруся, старий козак Чайка з його суворим виглядом та доброю душею, нещасний Іван Большак та інші. Та й не тільки люди, — майстерно змальовані у Кулішевій повісті і селянські звичаї (напр., вечорниці, коли Іван Костюченко розказує своїх страшних казок про різні скарби), і видовище старого Києва у погожий вечір, і дрімучий ліс, через який ідуть прочани, і людські розмови у воронізькому млині.

З переказом про змія-літавця у Кулішевій повісті поєднані ще й інші оповідання: про землю, що стогне у Батурині, згадуючи про криваве батуринське побоїще у шведську війну 1709 року; про скарби; про чудову бандуру, що сповістила про смерть свого власника кобзаря сумним дзиком струн. Це все відомі, не раз записувані перекази; та й письменники українські, російські не раз переробляли їх у своїх творах. З народних переказів про скарби виснував Гоголь своє оповідання «Ніч проти Івана Купала»; оповідання про чудову бандуру переказав віршем український поет, трохи од Куліша молодший, Яків Щоголів.

Зветься цей вірш у Щоголева «Золота бандура». Розказується в ньому так само, як і в Куліша, про діда-кобзаря, що передав усе господарство зятеві й дочці, знаючи лишень свій інструмент. Також розповідається і про те, як дід-лірник зібрався з прочанами в Київ, і про те, як йому стало погано під час прощі, і як захотілося йому заграти перед смертю пугача на своїй саморобній бандурі, що зосталася дома. І вечірньої години, саме-саме, як умер дід у Києві, ударило крізь вікно сонячним промінням, і бандура сама заграла точнісінько так, як грав її господар: «Ой сів пугач на могилі». Минає тиждень; приходять, вертаючись із Києва, прочани, розказують родині про смерть кобзаря та про передсмертне його бажання заграти на бандурі.

В письменницькій роботі Куліша після «Огняного змія» уже немає прикладів авторового замилування у казковому, фантастичному, неймовірному. Двома роками пізніше він написав другу свою повість «Михайло Чарнишенко», повість про нерозважного сина, що стягнув на себе батьківське прокляття і через те безславно загинув. Народне повір’я і тут взяте за підвалину цієї повісті — але народні поняття випинаються тут далеко не так сильно, як різні неймовірні уявлення про зміїв-спокусників та зміїв-грошоносців у ранішій повісті Кулішевій.

«Михайло Чарнишенко» містить у собі силу історичних подробиць, відомостей про старовинні речі та події. Мовиться в ньому про вербування козацького полку для голштинської війни, що мали її оповістити року 1762. І ці історичні подробиці примушують читача забути про народні вірування та поняття. «Михайло Чарнишенко» є немов переступ від воронізьких оповідань-повір’їв («Чого висох Пішовців став», «Що сталося з козаком Бурдюгом на Зелених святах») до великого історичного роману «Чорна рада», що й є найбільша слава Куліша-повістяра.

В пізнішій славі Кулішевій затемнилися, забулися його ранні юнацькі повісті. Але це не значить, що вони для нас нецікаві: письменницьку майстерність Кулішеву знати вже і в цих перших спробах його повістярського пера.

1929