Українська література в 1922 році{116}

Минулий рік приніс нам безперечне літературне оживлення. І щодо кількості видань, і щодо їх внутрішньої цінності він стоїть безмірно вище від обох своїх попередників, що були роками виразного літературного анабіозу. Ціла низка приватних видавництв, воскреслих і закладених наново («Час», «Друкар», «Спілка», «Слово» etc.); широко задуманий план видання підручників для школи («Державне видавництво» та видавництво «Вукоопспілки»); такі факти, як видавання українського перекладу всього Короленка («Державне в-во»), або повних збірників писань Коцюбинського («Державне в-во») та Лесі Українки («Вукоопспілка») — от недвозначні познаки цього оживлення. Можна держатися різних думок — напр., щодо рації повного Короленка в українській мові, — але хіба не має значення уже той факт, що два-півтора роки тому навіть «Державне видавництво» випускало тоненькі книжечки «Універсальної бібліотеки», а тепер на черзі дня стали фундаментальні книжки по кілька томів розміром?..

Правда, це збагачення книжкової продукції має свої межі. Те, що ми називаємо оживленням, поки що захопило підручник, книжку загального змісту і дуже мало одбилося на періодичних виданнях. Періодична преса журнального типу у нас налагоджується мляво і з великими труднощами.

В найпершу чергу це повинно сказати про видання бібліографічні, потреба яких відчувається гостро і боляче. Поки що «Державне видавництво» зробило одну спробу такого органу, випустивши по типу московської «Печати и революции» перше і поки що єдине число «Голосу друку», — але цю спробу по всій справедливості не можна назвати щасливою: бліді статті в теоретичній частині, трохи перестарілий для 1922 р. відділ рецензій, невпорядкована, жужмом кинута хроніка, і понад усім цим видимий брак досвідченої редакторської руки. Той самий характер мав і «орган научного комитета Укрглавпрофобра» «Наука на Украине» — великий і мертвий склад найрізноманітнішого наукового матеріалу — при незвичайній для журналу бідності на живий хронікальний та бібліографічний матеріал. З українського матеріалу («Наука на Украине» виходила двома мовами) слід принотувати низку статей акад. П. А. Тутковського, А. М. Лободи і небіжчика М. Ф. Сумцова.

Далеко різноманітнішим і жвавішим був педагогічний журнал народного комісаріату освіти — «Путь просвещения». Тут була багата і цікава, непогано підібрана бібліографія, прегарний інформаційний відділ, «побутові» матеріали etc. З українських статей заслуговують уваги статті Я. Чепіги та П. Алампієва, з російських — ґрунтовна і така потрібна на цей час розвідка І. Айзенштока «Изучение новой украинской литературы» (ч. 6, октябрь).

З наукових публікацій, що побачили світ поза журналами, згадаємо великий збірник українських мелодій К. В. Квітки, монографію С. О. Єфремова про Коцюбинського і «Науку віршування» Б. В. Якубського — всі три у виданні т-ва «Слово». Певне наукове значення має і книжка Ол. Дорошкевича — «Двадцяті — сорокові рр. в українськім письменстві», що уявляє продовження три роки тому розпочатої серії українських класиків для школи. Менш удатною вийшла друга праця того ж автора «Українська література», що вийшла в самім кінці року і має на собі датою р. 1923-й, але і задача тут була безмірно тяжча — художній аналіз найвидатніших творів українського письменства, причому авторові одночасно доводилось буть і досліджувачем, і літературним критиком, і педагогом. Обидві книжки О. К. Дорошкевича видрукувало «Державне в-во».

В обсягу красного письменства маємо всього-на-всього одне періодичне видання — харківський журнал «Шляхи мистецтва». «Шляхи мистецтва» — орган живий, войовничий, хоча матеріал у ньому дуже часто бував слабий і безсилий і нагадував собою вправи якоїсь літературної студії: вірші в прозі під Михайличенка, поезії під Семенка, критичні замітки в стилі студійного обговорення допіру заслуханої речі — і сила «приятельської літератури». Керівником журналу і головним його критиком був В. Коряк, письменник гарячий, з темпераментом, але неврівноважений і капризний в оцінках. Його перу належать дві, безперечно, цікаві статті «Місто в українській поезії» і особливо «Форма і зміст» з приводу ідеологічного та формального методу в дослідженні літературних фактів («Шл. м.», 1922, кн. 2—4). Приємно було також знайти в відділі рецензій замітки О. І. Білецького (про Валеріяна Поліщука) та М. Йогансена (з приводу книжки Якубського).

З поетів харківської групи з невеличкими книжечками виступили М. Хвильовий («Досвітні симфонії»), Вол. Сосюра («Червона зима») і М. Йогансен («Д’горі»). Всі троє мають своєрідні літературні обличчя: Хвильовий трохи розтріпаний, занадто нервовий, але різноманітний у виявленнях; Сосюра — чіткий і строгий, але трохи однотонний з своїм шестистоповим ямбом; Йогансен блідий, але тонкий, з хорошим теоретичним ґрунтом і вибагливістю майстра. Близько цієї групи стоять Вас. Еллан і Валеріян Поліщук, перший скупий і замкнений, другий одвертий, експансивний і широкомовний. Поліщук на протязі минулого року випустив «Книгу повстань» і дві великі поеми: «Ярина Курнатовська» і «Ленін». Найцікавіша з цих трьох публікацій друга. Задумано її в тоні ліро-епічної повісті: манера і тон «Євгенія Онєгіна», видимо, весь час водили автора. Поліщук — треба віддати йому належне — розмахнувся широко, не більше й не менше, як на революційний епос; але разом з тим зрозумів, що чистий епос ще неможливий, що ми занадто близькі до подій, і навіть талановитий поет ще безсилий утворити з них широкий і гармонійно-об’єктивний образ. Як колись Гайне писав про одну книжку з часів Тирольського повстання проти Наполеона, що в ній надто багато порохового диму, щоби можна було щось розгледіть, — так і ми ще занадто в диму і куряві, щоби виразно вхопити оком імлисті контури нового, пореволюційного побуту. Цілком слушно, з явним художнім тактом Поліщук переплів у своїй поемі ліричне і епічне, утворивши в ній, немов у еліпсі, два фокуси: себе самого і Ярину Курнатовську, перемішавши історію Ярини з своїми власними міркуваннями і настроями… Але відомо, що

…наших дней изнеженный поэт

чуть смыслит свой уравнивать куплет…

Виконання поеми далеко не дорівнює замислу. В оповіданні занадто багато деталей, у вірші і фразі занадто мало оброблення: окремі щасливі образи, фрази, сполучення слів — все потопає в потоках якоїсь, прошу вибачити на слові, репортерської красномовності. Та сама необробленість псує і другу поему Поліщука «Ленін».

Такий літературний Харків… Київська лава поетів значно численніша, але разом з тим і різноголосіша, різномастіша. На першому плані стоять, розуміється, деструктивісти, руїнники, що «констатують» смерть мистецтва і прямують до «метамистецтва», яке, на їх думку, буде — «можливо, одною з галузей індустрії, а можливо, і одною з галузей спорту». До групи руїнників, «панфутуристів» увійшли Михаль Семенко, Ол. Слісаренко, Г. Шкурупій і ще кілька dii minores. Семенко взяв на себе ролю ідеолога групи (в збірнику «Семафор у майбутнє»), а Шкурупій — ролю головного деструктора. З окремими публікаціями виступив один тільки Шкурупій, — але його «Психотези» не що інше, як давнє і всім (— всім! всім!) знане «епатування буржуа», змагання здивувати й образити міщанський смак, причому методи цієї епатації не уявляють рішуче нічого нового в порівнянні до давніх випадів Семенка…

Група поетів-символістів виявила себе на протязі року дуже мало. Загул загубився десь на провінції; Савченко після своєї «Землі», здається, не друкував нічого; один лише Тичина дав крупні речі: «В космічному оркестрі» (в «Шляхах мистецтва» і окремо) і не видрукувану ще в цілому поему «Сковорода». «В космічному оркестрі» — річ нерівна, де поруч з місцями слабенькими трапляються великі підйоми, місця надзвичайної сили; особливо визначається уривок 6-й «Мов пущене ядро з гармати», що одкриває перед очима такі широкі, неокраяні простори, як і знаменитий «Пролог на небі» з ґетевського «Фауста». Його міцний рефрен, тричі повторений:

О земле, велетнів роди! —

в далеко більшій мірі дозволяє відчути титанічний ритм революції, ніж десяток інших, спеціально революції посвячених поем… З поеми «Сковорода» відомо поки що кілька місць, переважно описових, повних музики, пластичних і колоритних, але місць, які ще не дають змоги говорить про всю композицію.

Цікавим і блискучим був виступ двох поетів, що одійшли або одходять від символізму в область строгого мистецтва, що, по слову одного з російських теоретиків, уникає всякого роду «преувеличений, распространительных толкований и осмысливанья» — в область так зв. «неокласицизму». Я маю на оці П. Филиповича і Максима Рильського. На книзі Филиповича — «Земля і вітер» — ще лежить відпечаток символістичного мислення. Смерть міста в 1919—20 рр., «подихи пожеж», «сиві зграї скупих і сірих днів», «безмежна країна», де «хтось» «кличе вітер і сіє жах, і на чорнім коні Ленору без упину мчить у степах», а над усім тим символічний образ людини «над чорною ріллею», «як небо гордої і сильної як земля». Тільки в міру того, як ми доходимо до краю збірника, перед нами виступають поодинокі риси нової манери. З Рильського «неокласик» далеко рішучіший — його тонкий реалістичний стиль не лишає нічого недосказаного, нічого такого, що треба було б «угадувать» або «відчувати». Різне у обох поетів і відношення до сучасності. Поезія Филиповича звернена лицем до сучасності і в своєму ритмі одбиває її ритм; очі Рильського вглядаються то в «синю далечінь» сільського крайобразу, то «в синю далечінь» минулого, його думка з «вічними супутниками» — «Гомером і Бодлером», його мрія тільки про те, щоби в затишку, над удками

Своє життя непроданим донести.

І ще в одному відношенні цікава «Синя далечінь» Рильського. В ній і сліду нема того ораторства, тієї велемовної риторики, в якій так охоче за прикладом незрівнянного Маяковського вправляються наші поети.

Серед інших явищ у галузі поезії принотуємо ще Т. Осьмачку з його «Кручею» (вид. «Слово») і дві книжки перекладів: А. Кримського — 3-й том «Пальмового гілля» (вид. «Час»), куди увійшли уривки з «Шагнаме», Сааді, Гафіз і ціла низка менших, здебільшого східних поетів, і Мик. Терещенка — прекрасно видана (в-во «Спілка») книжка перекладів з Вергарна.

Значно слабше стояла в минулому році справа з прозою. З 1917 р., відколи скінчився страшний трилітній мартиролог української культури і книжки, і знову ожила преса, у нас появилося всього лише 3—4 талановитих прозаїки. В російській літературі тим часом виросла ціла школа «Серапіонових братів», росцвівся блискучий талант Замятіна, до високої досконалості розвинулася літературна техніка. А у нас — Івченко з «Шумами весняними», Михайличенко — з «Блакитним романом» та ще три-чотири новелісти з блаженної пам’яті «Грона». В минулому році наші прозаїки не появили нічого, що могло б стати в ряд із здобутками поезії. Валеріян Підмогильний видрукував у «Шляхах мистецтва» невеличку повість «Остап Шаптала», але ця нова повість оказалась значно слабшою не тільки від «Епідемічного барака» (в альманахові «Вир революції»), але й від «Собаки» (збірник «Жовтень»); Михайло Івченко містив тільки дрібні ліричні речі, про які рішуче нічого не можна сказати ні доброго, ні злого; нагадав про себе Васильченко; виступив М. Хвильовий (в «Шляхах мистецтва»); появилася в виданні «Слова» невеличка книжечка оповідань і нарисів Григорія Косинки («На золотих богів»). Оповідання Косинки уявляють з себе одне з найпомітніших літературних явищ в обсягу прози. В них багато тонкої і влучної спостережливості, велика доза художньої безпосередності і прямоти. Мова у Косинки сильна, імпресіоністична. Але при всьому тому ці оповідання справляють враження тільки ескізів для великої картини, лише матеріалу, зібраного для великої повісті. Весь час почувається, ніби у автора немає «ідейного стержня», на який би він міг нанизати свої спостереження. В розумінні композиції Косинка стоїть значно нижче від другого молодого нашого белетриста — Підмогильного.

На цім ми й можемо покінчити огляд. Те, що з’явилося друком, розуміється, зовсім не вичерпує того, що написано і що могло би з’явитися, коли б видавнича справа стала на тверді ноги. Безперечно, велика сила речей лежить у рукописах, дожидаючись кращих часів. І хіба не прикро, наприклад, знати, що третій том лірики такого поета, як Філянський, ще й досі не може з’явитися в світ, бо ні одно з видавництв не може підняти видання, розрахованого на небагатьох читачів; хіба не боляче, що видавництва волею часу примушені пускати тільки ексцерити з того матеріалу, який передають їм автори? Розуміється — і прикро, і сумно, і боляче. Але варт порівняти 1922-й рік з 1920-м або 21-м, і можна з надією дивитись вперед. З «мертвої точки» ми уже зрушили.

1923