Пам’яті М. Коцюбинського{21}

12 квітня цього року українське письменство понесло велику, невіджаловану втрату. Спустіло місце, яке ще надовго, надовго зостанеться порожнім. В цей день в Чернігові на віки вічні упокоївся найтонший, найглибший майстер рідного слова — Михайло Коцюбинський. Вмер в найкращу пору молодої весни, в ясний весняний день, який сам так тепло обрисував в своїм «Цвіті яблуні».

Смерть Мих. Мих., власне, не була несподіваною. Всі ми знали, що здоров’я його вже кілька літ розхитане і так небагато зосталось сторінок в книзі його життя. Ми знали це з газет, чули з переказів, відчували це в тоні його власних творів. Його останнє нескінчене оповідання наскрізь перейняте якимсь тихим болем, покірним одчаєм, вражає таким загостреним відчуванням краси життя, моря, неба, — яке може бути хіба тільки в безнадійно хворої, свідомої близької смерті людини. В ньому чути і молитву, і прощання, і останнє «благословляю» життю від того, хто скоро має одійти. Ave, vita, moriturus te salutat…

Але все-таки так важко примиритися з смертю, коли бачиш, що вона бере художника в розцвіті таланту, коли він досяг вершин своєї творчості, коли виявляє найвищі можливості, які в ньому були заховані.

Над свіжою могилою письменника гірко підводити підсумок його літературної діяльності, та й хто знає, чи маємо ми можливість це зробити. Ми, може, занадто близькі, занадто зобов’язані йому нашим естетичним розвоєм, щоб точно, об’єктивно вказати його місце в столітній історії нашого літературного зросту. Може, найбільше, що ми можемо зробити, це — вияснити наше особисте відношення до творчості небіжчика, зазначити, чим дорогий був він нам. Але, очевидно, неможливо писати про письменника, щоб в звичайній згадці, в звичайному, далекому од історично-літературних завдань некролозі не проступили елементи літературної характеристики.

Принаймні так сталось в данім разі. В тих некрологах, якими озвалась на смерть Мих. Мих. українська й російська преса, знаходимо кілька спроб дати загальний нарис його творчості, зв’язати її з попереднім розвоєм української повісті.

Так, в статті, уміщеній на шпальтах «Речи», новий адвокат українського письменства перед судом російського читача — М. Могилянський зазначає, що Коцюбинський цілком виріс з старої української прози, зберігши недоторканими найкращі її сторони. На нашу думку, це не зовсім справедливо, і ми почуваємо необхідність трохи обмежити таке твердження. Правда, на перших початках літературної роботи, в шуканнях свого тону і своєї манери, Коцюбинський говорив голосом Нечуя-Левицького, збивався іноді на реалістичну манеру старих повістярів; але талановитий і своєрідний навіть в наслідуванні — він ніколи не впадав у сферу їх впливу цілком. Та це і зрозуміло. В момент виходу Коцюбинського на літературну ниву українська повість мала за собою лише тридцять-сорок літ існування і, розуміється, не встигла ще встановити традицій таких міцних, щоб в певних рамках надовго вдержати творчість талановитого белетриста, дати йому готову форму літературного вислову.

Досить згадати Левицького, з його живим інтересом до побуту перш за все, з його люб’язним широкомовним стилем, або непохапливого поета степу Мирного, його епічний спокій, широкі картини соціального побуту села — який далекий і чужий їм Коцюбинський з своєю короткою співучою ліричною фразою, своїм лаконізмом, своєю психологічною манерою. Він прийшов ніби з іншого світу, зазнав на собі інші впливи, пройшов чужу школу і почасти тому вніс нове в українську прозу, розпочав в ній нову течію.

Гадаємо, що Коцюбинський мало вчився в своїх українських попередників. Його наука проходила на стороні, в руській, польській, західноєвропейській школі. Зараз ми не маємо змоги простежити вплив поодиноких письменників, не можемо ілюструвати його силою потрібних прикладів, але скажемо, що помітити цей неукраїнський вплив можна рано, ще в перших оповіданнях. Так, «На крилах пісні» нагадує нам Тургенєва, «Поєдинок», безперечно, одбиває вплив Мопассана, а в двох-трьох картинах «Лялечки» можна відчути сліди читання так званих «ліберальних» оповідань Чехова, як «Степь» або «Мужики». Ці сліди не такі виразні, щоб можна було говорити про наслідування, — видно тільки, що ці письменники лежали повсякчас на письменному столі нашого автора і його власна манера, стиль і художній смак вироблялись, головним чином, на них.

Вихований на кращих зразках чужомовних літератур, Коцюбинський рано увільнився од всіх смертних гріхів української прози. В його новелах ви не знайдете ні традиційних типів нашої старої белетристики (мошеникуватих писарів, глитаїв, волосних старшин), ні сентиментального бідкання над селянським горем, ні того, що зветься страшним словом — етнографізму. Коцюбинський легко, на самім початку літературної роботи вводить в круг своїх художніх спостережень інтеліґента, котрому так мало уваги віддавали попередники; не обмежується селом, торкається міста і міського життя; нарешті, виходить за межі України і — кажучи влучним словом Франка — поширює географічні обрії української літератури, вводячи в поле обсервації життя молдаван, татар, італійців, природу Криму, Бессарабії і того «острова», враженнями якого дише останнє його оповідання.

Поруч з новим матеріалом ми бачимо в Коцюбинського нові методи художнього зрозуміння дійсності; автор не просто пробує запротоколювати все, що кинулося йому в вічі, а вглядається в речі уважно і пильно; місце поверхового натуралізму заступає, так мовити б, психологізм; психологічний інтерес виступає вперед, витісняючи етнографічний, і в цьому розумінні Коцюбинський являється піонером нової літературної школи, на чолі якої тепер сяють імена Кобилянської та Стефаника.

Лінія літературного росту Коцюбинського поволі, але безупинно підіймається вгору, не знаючи ні поворотів, ні заломів. Почавши несміливим «П’ятизлотником», він дає всередині дев’яностих років таку великої вартості повість, як «Для загального добра», а на самім початку дев’ятисотих — свою, може, й не видержану з боку архітектоніки, але глибоку, щиру, зігріту всією теплотою гуманного серця — «Лялечку». «Лялечка» — це один з тих творів, де відчуваєш не тільки талановитого художника, але і чулу, прекрасну людину.

Автор «Лялечки», «Цвіту яблуні», «На камені», «В путах шайтана» — цілком означений, своєрідний художник, якого вже не забудеш і пізнаєш завжди. Після десяти років вчення, десяти років спроб — художник «знаходить себе», розправляє крила, — настають 10 літ роботи самостійного майстра.

Ці десять літ були разом з тим роками хвороби, що з часом все проґресувала. Але що тяжчою ставала хвороба, тим міцнішав талант, тоншими і глибшими ставали спостереження, ще витонченішою ставала вся духовна організація письменника. Разом з тим все суворіші вимоги ставив він сам до своєї роботи, все точнішим був у своїх спостереженнях. В останній (IV) книзі «Украинской жизни» читаємо посвідчення близької людини про те, як ставився Мих. Мих. до своєї літературної роботи. Працював він завше «с щепетильной добросовестностью». Про ту масу чорної підготовчої роботи, яку він поклав в основу більшості своїх оповідань, інші автори не мають ніякого поняття. Збираючи матеріали в Гуцульщині, він пас з чабанами вівці на полонинах, де кінчаються всі дороги і всі стежки; а потім перевіряв свої безпосередні враження і записи докладним і совісним студіюванням не тільки учених етнографічних праць, а й сирового матеріалу етнографічних збірників.

Характеризуючи «пафос» творчості Коцюбинського, те своєрідне, що вилучає його в окрему творчу індивідуальність, маємо зазначити, що в нашого автора найкраще виходили картини спокійні. Він був художник-описувач, з ніжним ліричним даром; сильні страсті, драматичні моменти ніколи не були його сферою. Для цього досить порівняти початок і кінець його «акварелі» «На камені». Поки Коцюбинський малює природу і звичаї татарського села — в нього стільки сили, стільки яскравих фарб; але тільки діло доходить до драматичної розв’язки роману Алі і Фатьми, то тут уже в тій похапливості, з якою автор закінчує оповідання, видко всю його слабість, скажу навіть — безпорадність. Коцюбинський був глибоким психологом; він дуже тонко описує психічний стан людини, дуже примітливо стежить за розвоєм одного якогось настрою («Цвіт яблуні», «Fata morgana», «Intermezzo», «В дорозі»), але в зображенні драматичних моментів йому якось не ставало ні фарб, ні сильних яскравих слів.

Художник-описувач перш за все, Коцюбинський ніколи не цікавився добре розробленою фабулою. Зовнішній інтерес оповідання ніколи не ставав його ціллю. І в цьому розумінні дуже цікаво, що ті оповідання, в основу яких положено анекдот, як «Посол чорного царя» або «Коні не винні», належать до найслабших в усій літературній спадщині Мих. Мих., і навпаки — найсильнішими являються ті, де фабула розвинена слабо або й зовсім не розвинена. Щоб упевнитись в цьому, досить згадати всі чисто описові нариси, починаючи з «Крил пісні» і кінчаючи «Intermezzo» або «Тінями забутих предків», що панують над усією творчістю Коцюбинського, як ті гуцульські верховини, на яких вони зародилися.

Глибокий психолог з гострим поглядом і чутливим серцем, Коцюбинський був одним з найкращих українських стилістів. Ніхто з сучасного нам покоління літератів не відчував так усієї ваги слова, як він; і коли Шевченкові одкриті були таємниці музикальності рідного слова, а Франкові — таємниці його незломної сили, то покійний мав ключі од її надзвичайного «изящества», її шляхетної простоти.

Тепер, за наших сумних часів, далеко не всі, що виросли і виховались на території України, читають і знають Коцюбинського, але будемо сподіватись, що настане незабаром час, коли його читатимуть усі, коли українська дитина в українській школі на його творах вчитиметься шанувати і любити рідне слово, а майбутній історик поставить його в перший ряд між тими, що збагатили українську культуру новими і великими цінностями.

В одній з рапсодій чудесної, «обвіяної міцним і солоним духом моря» «Одіссеї» Гомер оповідає, як довга, дев’ятиденна буря прибила царя Одіссея до землі їдців лотоса — лотофагів; цар, стомлений довгим блуканням по морю, вибирає трьох найспритніших своїх супутників і виряджає їх посольством до невідомих мешканців. Посли рушають в глиб країни і…

Мирных они лотофагов нашли там, и посланным нашим

Зла лотофаги не сделали; их с дружелюбною лаской

Встретив, им лотоса дали отведать они. Но лишь только

Сладко-медвяного лотоса каждый отведал, мгновенно

Все позабыл и, утратив желанье домой возвратиться,

Вдруг захотел в стране лотофагов остаться, чтоб вкусный

Лотос сбирать, от своей навсегда отказавшись отчизны.

Доля Одіссеєвих супутників — це звичайна історія нашого українського інтеліґента.

Українська інтеліґенція, немов ті нерозумні елліни, заворожені дивним лотосом, цілими масами зрікалась отчизни і йшла служити чужій культурі. І чим видатніші, талановитіші були окремі одиниці, тим більшою була небезпека, що вони, шукаючи кращих, придатніших умов для своєї діяльності, зречуться свого імені і роду, прилучаться до табору лотофагів. Велика небезпека загрожувала й Коцюбинському; але в ньому знайшлось досить сили душевної назавжди лишитись на рідному ґрунті і ні разу не зійти з нього, — щоб, зазнавши могутнього впливу сусідських культур, не піддатись їм, вернутись на свій корабель і в рідну Ітаку привезти зерна «солодкого» лотосу.

1913