§ 4. Травестійний стиль у прозі: Квітка та інші

Оскільки травестійна манера була на той час популярною і оскільки до смаку припадала вона українській публіці, можна бачити хоча би з того, що до неї звертаються не тільки поети, але й прозаїки, утворюючи форму травестованого оповідання, грубо-гумористичного, з карикатурним трактуванням народного побуту, на запозичений і по-своєму перекроєний сюжет.

Такий характер має одно з перших оповідань Квітки-Основ’яненка, його «Салдатський патрет» (уміщений в харківському альманахові «Утренняя звезда» на 1833 р.).

Найкраще означення оповідання належить самому авторові: це — «латинська побрехенька, по-нашому розказана», один із славнозвісних, давніх як світ, греко-римських анекдотів, перенесений в українську життьову обстанову. Оповідає він про славетного грецького маляра Зевксиса, який так правдиво потрапив змалювати китицю винограду, що птиці зліталися до його картини і дзьобали ягоди. У Квітки замість Зевксиса фігурує Кузьма Трохимович, майстер з Курської Борисівки, відомої своїми «богомазами та малярами». І відповідно до місцевих умов малює Кузьма не виноґрона, а «салдатський патрет»; на замовлення пана, великого аматора городів, має він зробити москаля, та такого, щоб «як живий був, щоб і горобці боялися»… Портрет готовий — «пикатий, мордатий, та зі здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чоловікові страшний»… «Як задивишся на нього, так, бачиться, вже й ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дриґа… от побіжить… от битиметь!» Робота майстерна, ілюзія повна, але сумлінний майстер везе його на ярмарок, бажаючи почути про себе людську критику.

При цій нагоді Квітка розгортає перед нами широку картину українського ярмарку — тон оповідання зумисне простакуватий, манера широкомовна, трохи шаржована. Читача вона, безперечно, втомлює, особливо там, де описуються численні непорозуміння, які виникають на ґрунті узнання «парсуни» за живу людину.

Після довгої низки непорозумінь до портрету надходить гурт парубків з шевцем Терешком на чолі. Терешко скидає шапку і ввічливо вклоняється москалеві, а коли товариші підіймають його на глум, починає гостро критикувати портрет, напираючи на різні дефекти в змалюванні чобіт на солдатові. Кузьма Трохимович поправляє чобіт. Тоді насмілений Терешко починає вказувати помилки і в змалюванні одежі, але його уваги, яким на цей раз бракує авторитетності фахівця, викликають з боку маляра гостру одсіч: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Ця частина оповідання перелицьовує другий, теж класичний, анекдот про маляра Апеллеса. Роздратований претензійною критикою шевця, Апеллес в латинській версії анекдоту одповідає йому: «Ne sutor ultra crepidam» — «Не далі чобота, шевчику».

Таким чином у «Салдатському патреті» маємо не що інше, як сполучення двох класичних анекдотів, обставлених низкою побутових подробиць і переказаних у широкомовній, трохи окарикатуреній «для ефекту» народній манері; те, що можемо назвати оповіданням-травестією в повнім розумінні цього слова. Інші гумористичні повісті Квітки — «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав’язано», «Купований розум» — належать до цього жанру лише почасти. Травестії в тісному розумінні, як перелицьовування чужого сюжету, в них немає, але карикатури і шаржу більше ніж досить. Усі вони являють собою переробки народно-анекдотичного матеріалу. «Пархімове снідання» засновано на анекдоті про дурного чоловіка, що накупив собі на сніданок хріну («Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»); «Підбрехач» — на переказі про немудрого старосту, що, пішовши «підбрехувати» за жениха, перебільшив не тільки його позитивні риси, але і його хиби; «Купований розум» — на байці про недолугого школяра, що скільки не їздив по чужих сторонах, а нічого, крім сорому на себе і своїх батьків не виїздив і т. д. і т. д. Ампліфікації в цих оповіданнях менше, дія розвивається темпом дещо швидшим, — але розумування ті самі, те саме загравання з читачем, те саме підробляння під розуміння і фразеологію простої людини. Своїм корінням ця Квітчина манера заходить до російського фейлетону тих часів, дечим запозичається у молодого Гоголя, як автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки»; в дальшім своїм розвитку вона дає на українському ґрунті гумористичні оповідання Стороженка («Вуси», «Голка», «Не в добрий час»), Нечуя-Левицького («Баба Параска та баба Палажка», «Жовті гуси»), Г. Коваленка та ін.

Проза 30—40 років подає нам і найгірші зразки цієї манери в писаннях Гребінки. Невміння додержати міри в звертаннях автора до читача, надуманість дотепів, невдатні підроблення під селянський смак і вислів — от чим характеризується Гребінчине оповідання «Так собі до земляків», уміщене в альманасі «Ластівка» 1841 р.

«Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Боже ти мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько! А тих, мовляв, дівчат і молодиць… Не проти ночі згадуючи! О бодай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку», та увесь світ звеселив; усі наші, і москалі, і німці, і турки — не нахвалються; «спасибо», говорють, «хоть хохол, а выкинул штуку знатную!» Що ж би було, якби всіх списать!»

Добродушна балакучість Квітки, непереможний комізм молодого Гоголя в цих надуманих рядках вироджуються в широке і порожнє просторікування.

Ця зумисне простацька манера переходить і в епістолярний стиль тих часів. Варт передивитися «Супліку» Гулака-Артемовського до Квітки, Квітчину «Супліку до пана іздателя» (приложену до «Салдатського патрета»), приватне листування Квітки, Гребінки, Гулака-Артемовського — скрізь і всюди ми побачимо цю ніби народну розмову. От, напр., Квітка. В теплому, зворушливому листі до Шевченка, розповідаючи про своє перше враження од «Кобзаря»: «Я його притулив до серця, бо дуже шаную вас і ваші думки крепко лягають на душу», — він нараз прохоплюється:

«Ні вже так, що ваші думки! Прочитаєш і по складам і по верхам, та вп’ять спершу. А серце так і йока».

От «писулька» Гулака-Артемовського, — ще грубіша:

«Йовграпе! Бажав єси казки: от тобі «Солопій та Хивря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги. Сам бачив єси, та деяким і не повилазило, що я захирів так, що й голови не підведу, та ще й доведеться вистояти добрий калантир у домовині!»

Але рекорд і тут побиває Гребінка. От як переказує він старому Квітці враження од його повістей:

«Давно, дуже давно я вас знаю, добродію, не один раз я одводив душу, балакаючи з вами, не раз плакав від щирого серця, слухаючи ваших казок, або реготавсь, як той козак, до не змогу — от що! А ви цього й не знаєте! Ще недавно оце я вам казав, та й не я один, а всі наші — превелике спасибі за «Козир-дівку»; з біса була десь гарна дівчина! Я читав таки ваше рукописне у цензурі; прочитав та аж облизавсь!»

А от з другого листа — перша звістка про перші віршовані спроби Шевченка:

«А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли!..»

На зразок таких листів-«писульок» складалися і авторські передмови до збірників та окремих публікацій, напр., «Дещо про того Гараська» Гулака-Артемовського. І навіть поважна, далека од травестійного жанру муза Шевченкова часами ступала на цей шлях. Прочитаймо передмову до «Гайдамаків»:

«По мові передмова, можна б і без неї. Так ось бачите що: все, що я бачив надрукованого (тільки бачив, а читав дуже небагато), всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно не треба передмови, а коли вже пускаю в люди, то треба й з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія!» Так, далебі так, вибачайте, треба предисловія…»

Дещо облагороджена, перейнята високою думкою про те, що «житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою зостанеться од моря і до моря слав’янськая земля», — ця передмова все-таки повторює не одну ґримасу гулаківсько-гребінчиного стилю.

Такі були перші кроки української прози. Її форми становлять певну паралель формам поетичним. Перша спроба українського оповідання, «Салдатський патрет» Квітки, — є сута травестія, цілком подібна до «Енеїди» Котляревського, «латинська побрехенька, по-нашому розказана». Пізніше оповідання — це переробка народного анекдоту, видержана теж в бурлескному стилі. З оповідання бурлескна манера переходить на епістолярну літературу: приватне листування авторів, супліки, передмови і навіть критичні замітки (останні досить часто мають форму листів до редакції). Держиться вона тут у 40-х і навіть 50-х рр. Пригадаймо: О. О. Котляревський, один з тих, що нападалися на бурлескні твори, хіба не підписав свого огляду українського письменства бурлескним псевдонімом скубента Чуприни?