Публій Верґілій Марон Енеїда{253}

(VI, 695—901)

«Батьку, — промовив Еней, — твій образ, такий сумовитий,

Часто являвся мені і кликав за брами підземні.

Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку,

Дай же, мій батьку, обняти тебе… Не тікай від обіймів».

Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних.

[700] Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию,

Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ,

Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата.

От уже бачить Еней захисну та глибоку долину,

Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну,

Де супокійні оселі потік обмиває летейський.

Над берегами, над плесом людські племена і народи

В’ються, літають, немовби улітку погожої днини

Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим,

І коло білих лілей бринять, і гудуть сіножаті.

[710] Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:

«Що то за хвилі тремтять вдалині, і що то за люди

Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?»

Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось

Тіло їм з?мне узять. До летейської хвилі припавши,

В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне.

Хочу уже я давно тобі показати наочно

Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,

Щоби зо мною радів ти, латинського краю дійшовши».

«Отче, невже ж від полів Єлисейських ці душі блаженні[589]

[720] Мають, на землю вернувшись, до смертного тіла вступити?

Звідки ж така у нещасних нестримана туга за сонцем?»

«Сину, — відмовив Анхіз, — розповім тобі все від початку,

Правду відкрию тобі і цікавість твою погамую.

Знай же, що небо, і землю, і моря розлогого тоні,

Місяця круг променистий і Сонце — Титанове світло —

Дух споконвічний жив?ть і, по всій розливаючись масі,

Рух їй дає і життя, — і всюди лишається з тілом.

Звідси, від духу того народилися люди і птиці,

І всі породи звірів, і різні страховища понту.

[730] Всі вони мають основу огненну, небесний первісток,

Тільки ту силу живу їм у тіло непевне закуто,

В смертну обслону земну, що від пороху й глини походить.

От чому прагнуть вони, і жахаються, й плачуть, безсилі,

Злинути в сяйво небесне, покинувши темну в'язницю.

От чому навіть тоді, як життя їх і зір залишають,

Зло не відразу щезає і тлін той не весь до останку

Сходить з живої душі. Що у надро душевне в'їдалось

Ціле життя, те ще довго налиплим лишається в ньому.

Так і страждають вони, покутують давні провини:

[740] Ті на безплодному вітрі, у подувах носяться дужих,

Інші в бездонних нуртах смертельні гріхи обмивають,

Треті в палючім огні випікають. І мука триває,

Поки обернеться час і всі реченці, довершившись,

Пагубу змиють і тлін, і, лишивши основу етерну,

Цілу істоту на порив огню перетворять найлегший.

Кожний страждає по смерті. Сюди ж, у цей діл Єлисейський,

Тільки обранці вступають на світлі, на радісні ниви.

По обороті ж великого колеса — тисячі років —

Бог до летейського току скликає їх лавами, тлумом,

[750] Щоб, забуттям оновившись, захтіли вернутись на землю,

Попід склепіння небесне, і в тіло нове огорнулись».

Так розповівши, Анхіз Сибіллу і любого сина

Тиском провів велелюдним в середину лав гомінливих,

Щоб, зупинившись на пагорку, їм показати у тлумі

Всіх, що надходити будуть, і всіх розпізнати найкраще.

«Нині дарданського роду в майбутньому суджену славу,

Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові,

Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть, —

Все я тобі покажу, й прочитаєш ти власную долю.

[760] Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить?

Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу

Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.

Сільвій ім’я його буде, твоє то поріддя останнє,

Старощів пізніх твоїх нагорода. Лавінія-мати

В лісі догляне його і на батьківське царство поставить,

І Альбалонгу стару він під скіпетр наш завоює.

Цей от, найближчий, це Прока, троянського племені слава;

Нумітор далі і Капій, і той, хто тебе нагадає

Іменем, честю, побожністю, — Сільвій Еней, коли тільки

[770] Доля дозволить йому царювати у місті альбанськім…

Що за юнацтво, поглянь! Скільки сили у них бойової!

Скільки вінків горожанського дуба їм чола вінчає:

Ці тобі Габії чесні осадять, Номент і Фідену;

Ті коллатінські мури складуть на гірських стромовинах,

Болу, Пометію, Кору і Фавна святе городище! —

Назви повік голосні на землях, не названих нині.

Далі за дідом, дивися, син Марса іде до престолу,

Ромул, що Ілія-мати (славетного кров Ассарака)

В світ приведе. Подивись: двоє пер на шоломі у нього.

[780] Так, його батько богів на діла призначає великі;

Так, під рукою у нього наш Рим величавий огорне

Міццю і владою землю, а духом сягне до Олімпа, —

Рівняву всю семигорбу єдиною взявши стіною,

Благословенний потомством героїв… Так мати-Кібела

Пишно в короні зубчатій по Фриґії йде в колісниці,

Родом божественним горда, сто внуків собі пригорнувши,

Сотню святих небожителів, що на етері панують.

Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний.

Все — твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем’я,

[790] Що попід небо високе величчям своїм піднесеться.

От перед нами і той, що так часто тобі віщували, —

Авґуст — герой і нащадок богів, що знову появить

Вік золотий у краю італійськім, на нивах, де вперше

Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить

Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітних

За годовими кругами, по той бік од наших сузір’їв,

Де небодержець Атлант розпечені осі тримає.

Вже і тепер, пам’ятаючи прикре богів віщування,

З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські,

[800] Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу.

Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім,

Як переслідував лань мідноногу, і ліс Ериманта

Від кабана визволяв, і Лернейську поборював Гідру,

Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним

Від верхогір’їв Нізейських жене переможених тигрів…

Чи ти вагаєшся й досі у подвигах мужність явити?

Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселятись?

Хто ж то, оподаль, за ним із оливним гіллям виступає,

Посуд несе храмовий? Те довге, те сиве волосся

[810] Вже нагадало мені царя, що найперше законом

Місто священне зміцнить. Він із Курів, малих та убогих,

Прийде до нас царювати. А он його славний наступник,

Тулл войовничий, що літ супокійних ланцюг роз’єднає,

І нерухоме порушить, і шик, од тріумфу одвиклий,

В бій поведе. А он далі за ним — то Анк славолюбний,

Що і тепер до любові народної хилиться вухом.

Може, Тарквініїв хочеш побачити? Міць і завзяття

Месника Брута, що вільному людові фасції верне?

Перший обійме він консульську владу. Він перший сокиру

[820] Візьме у руки суворі і власних синів, бідолашний,

Видасть на кару найбільшу, боронячи волю отчизни.

Хоч і суворо його судитимуть пізні нащадки,

Все переможе любов до отчизни та слави жадоба.

Далі — то Деції, Друзи, Торкват з топірцем непохитним

І нездоланний Камілл, що клейноди відбиті приносить.

Далі, ти бачиш: у зброї одна проти одної сяють

Душі, що згоди дотримують тут, у цих займищах темних.

Горе! Яке ж лихоліття і зваду яку невимовну

Візьмуть з собою у світ, яке безголів’я накличуть —

[830] Тесть, що з Альпійських твердинь у долини Італії зійде,

Зять, що назустріч йому приведе азіатів зі Сходу.

Діти мої, не звикайте душею до війн міжусобних,

Не дотикайтесь мечами стражденного серця отчизни!

Перший послухай мене, ти, що рід свій ведеш від Олімпу,

Зброю покинь, моя крове!..

Той он, здолавши Коринт, колісницю веде тріумфальну

До Капітолію, славен руїною спілки ахейців,

Цей переможе Аргос, Агамемнона владні Мікени,

Ще й самого Еакіда, Ахілла потужного царство,

[840] Помсту страшну несучи за троян та Мінервину кривду.

Як же тебе обминути, Катоне? І як не згадати

Косса великого, Ґракхів і вас, громові Сціпіони,

Лібії згуба і смерть? І ти, непідкупний у злиднях,

Славний Фабрицію, ти, мій оратаю чесний, Серране!

Фабії, як не згадати про вас? Та втомившись, згадаю,

М?ксіме, тільки тебе, що повільністю нас урятуєш!

Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді,

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,

Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе

[850] Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання, —

Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом.

Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи,

Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».

Так завершає Анхіз і, збудивши в обох здивування,

Знову говорить: «Поглянь на Марцелла, у панцері йде він,

Як він, звитяжець, над тлумом усім вирізняється, гордий.

Кінник, він нашу державу, розхитану в злій колотнечі,

Знов утверд?ть, і пунійців погромить, і ґалла повстання,

Втретє суперницьку зброю Квіринові в дар положивши».

[860] Тут йому в річ упадає Еней, — поблизу зауважив

Він юнака невимовної вроди у зброї блискучій,

Але з похмурим чолом і зором, потупленим в землю.

«Хто це, мій отче, тамтого вождя у ході супроводить?

Син чи який послідущий великого роду нащадок?

Як гомонить його почет! І гідність яка у поставі!

Тільки чому ж його смуток і тінь укривають тужливі?»

З слізьми в очах на той запит Анхіз одмовляє повільно:

«Сину, про горе найбільше народу свого не розпитуй!

Доля покаже його на землі, та не дасть йому довше

[870] Жити на світі. Занадто великою римська потуга

Видалась вам, несмертельні, що нам цей дарунок забрали.

Скільки розпучливих зойків пошле до великого міста

Поле Мавортове! Почесть яку похоронну зобачиш

Ти, Тиберіне, повз насип новий несучи свої води!

Жоден юнак у троянському роді таких сподіваннів

В предківськім серці латинськім не збудить. І Ромула ниви

Не закрасуються вдруге таким порождінням високим.

Що за побожність, і віра колишня, і що за правиця,

Неподоланна в бою! О, ніхто не спромігся б у зброї

[880] Виступить супроти нього — чи пішим змагатися буде,

Чи у замилені ребра острогами дасть румакові.

О нещасливий юначе, коли б свою долю зламав ти —

Бути Марцеллом тобі! Повні пригорщі лілій несіте —

Хай би розкидав я цвіт пурпуровий, і марним дарунком

Душу онукові втішив, і скинув тягар невимовний!»

Так походжали вони по розлогих долинах підземних

Луками, повними мли, і допитливо все оглядали.

Потім, провівши нащаддя своє усіма сторонами

І розпаливши його образками майбутньої слави,

[890] Згадує батько про війни, що мають прийти незабаром,

Розповідає про плем’я лаврентське, про місто латинське

Та про труди військові — як нести їх і як подолати.

Двоє воріт відкриваються сном. І розказують, ніби

Перші із них — рогові, і вихід дають правдомовним

Тіням мандрованим; другі — ясні, із слонової кістки,

Але облудне, лихе посилають на землю привиддя.

Договоривши усі свої речі, Анхіз виряджає

Сина й Сибіллу уже через брами слонової кості.

Хутко простує Еней, досягає човнів і братерства.

[900] Вздовж узбережжя пливе до Каетського тихого порту.

Кинуто якорі. Керми стоять на піску прибережнім.

З латинської переклав

Микола ЗЕРОВ